|
Теоретичний мир
Віталій Портников, журнал «Главред»
Близькосхідне турне президента Сполучених Штатів, що відбувається на тлі перших праймериз і прогнозів спостерігачів щодо спадкоємців Джорджа Буша, має вигляд традиційної зовнішньополітичної післямови для одного з найбільш драматичних у новітній історії правлінь
|
Напевне, сьогодні небагато з нас пам’ятає, що останній рік президентства Білла Клінтона був також відзначений ефектними зовнішньополітичними маніфестаціями. На Софійському майдані в Києві Клінтон… прощався з Європою – сьогодні в це просто важко повірити! Що б не говорили нам вітчизняні мрійники про збільшення американської уваги до України після 2004 року і появи в резиденції на Банківській першої леді з досвідом роботи у Держдепартаменті, якими б оптимістичними не були заяви американських послів у Києві, та між президентством Клінтона і президентством Буша пролягає провалля 11 вересня, яке й примусило американців розділити світ на союзників, ворогів і спостерігачів у боротьбі з терором. Врегулювання на Близькому Сході стало, таким чином, одним із найважливіших завдань адміністрації Буша. Звісно, цим врегулюванням «потроху» займалися всі адміністрації – майбутній нобелівець Джеймс Картер приймав у себе Менахема Бегіна і Анвара Садата для підписання першої в історії складного регіону мирної угоди між євреями і арабами, Клінтон був учасником домовленостей Ізраїлю та Йорданії. Однак для Буша найважливішим стало забезпечення миру між ізраїльтянами і палестинцями, що допомогло б закрити найважливіший розділ в історії близькосхідного конфлікту – історію розділеної Палестини, небажання арабів визнати право Ізраїлю на існування, врегулювання проблеми біженців і Палестинської автономії. Подорож Буша стала, очевидно, свідченням того, що цим врегулюванням доведеться опікуватися вже новій адміністрації. Теоретично все гаразд: мирний план американського президента – «дорожну карту» – всі визнають, прем’єр-міністр Ізраїлю Ехуд Ольмерт і керівник Палестинської автономії Махмуд Аббас домовилися вирішити всі проблеми до кінця 2008 року і дійти до остаточного врегулювання проблем… Ось лишень Аббас контролює тільки частину території автономії – у секторі Газа твердою рукою правлять радикали з ХАМАСу, які ні з ким і ні про що домовлятися не збираються. Та й сусідні країни зовсім не сприймаються як острівці стабільності. У Лівані досі немає легітимного президента, і якраз напередодні візиту Буша в регіон територію Ізраїлю вперше за тривалий час було обстріляно вже не з Гази, а з ліванської території – як вважають, не бойовиками радикального шиїтського руху «Хезболла», а сунітськими бойовиками, які намагалися продемонструвати, хто в країні хазяїн. І навіть якщо уявити собі, що Буш прокоментує свій план, скаже, де ізраїльтянам можна будуватися, а де не варто, навіть якщо уявити, що Ольмерт і Аббас дійсно про все домовляться у 2008 році, – це ще нічого не означатиме. Не забуваймо до того ж, що за час президентського терміну Буша Близьким Сходом почали активно цікавитися в Кремлі. Єльцину було якось не до того. За путінських часів знову пішла зброя до Сирії – і далі, до бойовиків. Євген Примаков, якого майже забули його близькосхідні друзі, знову став бажаним гостем у кабінетах емірів і президентів. І хоча порівняти американський вплив із російським чи європейським не можна, факт появи хоч якоїсь альтернативи також не спрощував життя президенту Сполучених Штатів. Буш не став близькосхідним миротворцем. Однак тут йому важко дорікнути – це врегулювання не на одне десятиріччя, тут двох термінів нікому не вистачить. Інша проблема – що без врегулювання на Близькому Сході не можна подолати синдрому 11 вересня. Проте і після того, як Ізраїль остаточно домовиться із палестинцями, радикальний тероризм не зникне в небуття – просто знайде нові мішені й пропагандистські гасла. Але це вже порядок денний для наступників Джорджа Буша.
|