Вибори демократа Альона Гетьманчук, журнал «Главред» Наразі лише зрозуміло, що новим президентом Америки не буде «білий чоловік середніх років».

На перший погляд усе безмежно просто: оскільки Джордж Буш набив американцям страшну оскому, новим президентом США стане хтось із демократів. А оскільки найвищі показники підтримки зафіксовано у рейтингах напроти прізвищ «Клінтон» і «Обама», то, найімовірніше, новим президентом Америки не буде «білий чоловік середніх років» – традиційний портрет господаря Білого дому, який упродовж століть не зазнавав жодних суттєвих модифікацій.

Власне у цьому й полягає головна інтрига голосування 4 листопада 2008 року – вибір, швидше за все, буде зроблено або на користь першого в історії темношкірого президента, або на користь першої в історії жінки-президента, і до того ж – першої в історії США жінки-колишньої першої леді. Проте який із двох прецедентів матиме місце наприкінці року – стане більш зрозуміло після закінчення всього циклу праймериз.

Вибори у двох перших важливих штатах, якими є Айова та Нью-Гемпшир, не дали відповіді на заповітне питання про «кандидата в кандидати». Сенатор від штату Нью-Йорк Хілларі Клінтон може тішити себе думкою, що в історії американських виборів кандидат, який набирав найбільшу кількість голосів у Нью-Гемпширі, зазвичай ставав президентом. Барак Обама, за бажання, може нагадати, що у випадку Білла Клінтона та Джорджа Буша-молодшого це правило не спрацювало. І, зрештою, вони обоє можуть порадіти з того приводу, що в історії американських виборів ще не було кандидата, який програв би у двох цих штатах і в’їхав на білому коні до Білого дому.

Особливість цих виборів також у тому, що вперше за п’ятдесят років на пост глави держави не претендують ні нинішній президент США, ні віце-президент.

«Фактор Білла» проти «фактора снігової королеви»

У 1992 році кандидат у президенти Білл Клінтон закликав американців голосувати за нього, пропонуючи вигідну оборудку: обрати двох президентів «за ціною» одного. Йшлося про самого Білла та його надзвичайно обдаровану дружину.

Сьогодні приблизно те ж саме пропонує американцям і Хілларі, щоправда, не так відверто. Достатньо й того, що Білл розпочинає і закінчує кожну її зустріч із виборцями, а в сувенірних магазинчиках значки з написом «Перший джентльмен Америки» є одним із найбільш ходових товарів. Йдеться не лише про (як влучно зауважив Барак Обама) «демократичний бренд Клінтонів». Саме по собі поняття політичної сім’ї є близьким для багатьох американців: так історично склалося, що навіть першими американськими губернаторами у спідницях були саме дружини чоловіків-колишніх губернаторів.

Хілларі Родхем Клінтон, 60 років Виросла в консервативному середовищі в передмісті Чикаго і на президентських виборах 1964 року вболівала за республіканського кандидата Баррі Голдуотера. Під час навчання на юридичному факультеті Єльського університету познайомилася з Біллом Клінтоном, під впливом якого суттєво підкоригувала свої політичні погляди. Не бажала змінювати прізвище Родхем на Клінтон, і начебто через це Білл програв вибори на другий термін на пост губернатора Арканзасу. У ролі першої леді намагалася провести реформу охорони здоров’я, але безуспішно. Просила, за власним зізнанням, обслуговуючий персонал Білого дому називати її не першою леді, а партнером президента. Стала сенатором від штату Нью-Йорк, ніколи в ньому не проживаючи.

Інша справа, що досить багато американців ставлять перед собою запитання: чому протягом двох десятиліть Штатами мають керувати лише дві сім’ї? Невже на триста мільйонів американців не знайти інших достойних кандидатів, які б не носили прізвища Буш і Клінтон?

Тож «фактор Білла», якому приписують чимало політичних успіхів Хілларі, з цієї точки зору може із секретної зброї кандидатки перетворитися на зброю масового знищення потенційних голосів виборців. Тим паче, що завдяки восьмирічному перебуванню в Білому домі, Клінтон швидше асоціюється зі старою політичною елітою, аніж із новою, представника якої після виборів-2008 так прагнуть бачити президентом американці. До того ж, незважаючи на всі заходи з «олюднення» образу неприступної й «чужої» Хілларі (враховуючи костюми блакитних і жовтих кольорів, які на неї завбачливо одягають стилісти), вона все одно програє чоловікові за своєю харизмою, безпосередністю, ораторськими здібностями й умінням бути «своєю в дошку».

Ось чому її несподівану перемогу на праймериз у Нью-Гемпширі (хоча переконливий тріумф Обами фіксували всі без винятку соціологічні служби) пов’язують – як би парадоксально це не звучало – із так званим емоційним моментом, котрий зафіксували телекамери в одній із кав’ярень Нью-Гемпшира напередодні голосування. На зустрічі з виборцями штату місіс Родхем Клінтон була так засмучена невдалим стартом кампанії, що ледве не заплакала, відповідаючи на, здавалося б, безневинне запитання якоїсь жінки про те, як Хілларі почувається. Мабуть, мало хто у той момент міг подумати, що звичайнісінька картинка, на якій неприступна Клінтонша готова розплакатись, для її перемоги в конкретно взятому штаті зробить більше, аніж усі іміджмейкерські штучки з «олюднення». Що картинка, яка б не додала електоральної підтримки будь-якому кандидату-чоловікові, виявиться просто знахідкою для жінки з репутацією холодної снігової королеви в країні, де президентами обирають «своїх хлопців». Таких, як Білл Клінтон чи Джордж Буш-молодший. Ось чому, коли Хілларі говорила, що у Путіна за визначенням не може бути душі, оскільки він був агентом КДБ (це з приводу того, як Буш заглядав в очі ВВП), до її слів на американських просторах не особливо дослухалися: у багатьох тамтешніх жителів викликало сумніви питання наявності душі у місіс Клінтон.

Те, що навряд чи може змінити будь-який «емоційний момент», – позбавити Хілларі образу політика, який роз’єднує, а не об’єднує націю. Якщо частина країни цілком щиро захоплюється колишньою першою леді, то інша частина відверто її не сприймає. Не сприймає тому, що Хілларі уникає прямих відповідей на такі делікатні і водночас показові для американців запитання, як заборона абортів чи легалізація одностатевих шлюбів. Не сприймає тому, що будь-які важливі теми вона у своїх публічних виступах, як влучно зауважив один із біографів Клінтон Майкл Томаскі, лише «прополіскує, неначе білизну, однак не дотягує до цілісного бачення».

Не сприймає тому, що сьогодні Клінтон будує свою кампанію на обіцянці вивести американські війська з Іраку, хоча свого часу сама віддавала сенаторський голос за їхню відправку туди. На руку Хілларі грає хіба те, що донедавна топова тема, війна в Іраку, починає потроху поступатись у Сполучених Штатах іншим проблемам. Так, нещодавнє спільне опитування каналу ABC News та газети The Washington Post виявило, що 24% американців найважливішою проблемою для США вважають економічну ситуацію, а 23% – війну в Іраку. Сьогодні часто можна почути думку, що якби вибори відбувалися в Америці відразу після 11 вересня чи навіть у 2004 році, коли американці потребували сильної чоловічої руки для боротьби з терористами, у Хілларі не було б практично жодних шансів отримати головне крісло країни. Але в ньому міг би вже сидіти колишній мер Нью-Йорка Рудольф Джуліані, який нині навіть не факт, що здобуде номінацію єдиного кандидата від Республіканської партії.

Барак Обама – президент «нечорної Америки»?

Барак Хусейн Обама, 46 років Уміло використовує карту нового покоління американських політиків. Народився у столиці штату Гаваї. Батько – кенієць, мати – американка. Коли Обамі виповнилося шість років, батьки розлучилися, матір вийшла заміж за індонезійця, і Барак чотири роки проживав в Індонезії. Навчався у двох найпрестижніших університетах США – Гарвардському та Колумбійському. Довгий час викладав курс конституційного права у Чикагському університеті. Став відомим Америці завдяки своєму зверненню до з’їзду Демократичної партії в липні 2004-го, яке транслювали всі провідні телеканали. У тому ж році став сенатором від штату Іллінойс. За даними на лютий 2007 року, Обаму готові були підтримати 15% демократів, тоді як Клінтон – 43%. Уже на початок червня 2007 року розрив становив лише 3%. Чудовий оратор. Часто порівнюють із Джоном Кеннеді.

Барак Обама не голосував за вторгнення американських військ до Іраку, тому може з чистою совістю обіцяти вивести солдат із берегів Тигра і Єфрату до березня 2008 року. Несприйняття американського входження в Ірак від самого початку – лише один із штрихів до бездоганної репутації Обами, на яку роблять ставку його радники і на яку звертають увагу його виборці. Головний же недолік, про який йому не втомлюється публічно нагадувати, зокрема, і Хілларі Клінтон, – відсутність належного досвіду в політиці – може також запросто перетворитися на перевагу, враховуючи те, що американці хочуть бачити у Білому домі нове обличчя. У цьому контексті не дивно, чому на праймериз в Айові, за даними газети USA Today, за Барака Обаму проголосувало вп’ятеро більше молодих людей до 30 років, аніж за Хілларі Клінтон.

Щодо сприйняття темношкірого кандидата білим населенням, то цей тест Обама теж успішно пройшов у штаті Айова. Де заодно і спростував думку, що за Хілларі-президента дружними рядами голосуватимуть представниці прекрасної статі. Радники Клінтон, очевидно, не врахували, що є не лише критична маса жінок, які їй співчувають у зв’язку з подружньою зрадою, але й велика кількість тих, які засуджують Хілларі через те, що не пішла тоді від Білла, підозрюючи її в потайних намірах. Мовляв, перша леді вже тоді стелила собі шлях до президентського крісла, яке жодним чином не пасувало б до статусу розлученої жінки.

Так чи інакше, ставку, яку робив штаб Клінтон на автоматичну підтримку жінок, уже сьогодні можна назвати найбільшим прорахунком її передвиборної кампанії. Серйозним прорахунком для кампанії Обами було б, як це не дивно звучить, робити таку ж велику ставку на темношкіре населення країни У штаті кандидата не можуть не враховувати той факт, що багато представників цієї частини країни не вважають Обаму своїм, оскільки його батько походить із Кенії, а не з країн Західної Африки, як більшість афроамериканців. До того ж, предки його матері, білої американки, були рабовласниками, про що у Сполучених Штатах дізналися з преси, звісно ж, уже під час передвиборної кампанії. Крім того, якраз серед темношкірого населення країни може зіграти свою роль відомий «фактор Білла» – навряд чи для когось є секретом, що у свій час колишнього чоловіка Клінтон навіть називали «першим чорним президентом Америки», оскільки той зробив чимало корисного для цієї частини населення США. Не варто недооцінювати і так званий психологічний нюанс: у середовищі темношкірих ніколи надто не захоплювалися такими успішними й розумними побратимами, як Барак Обама. Для кандидата, який постійно наголошує, що хоче стати президентом усієї Америки це, можливо і краще.