Бій з тінню Альона Гетьманчук, журнал «Главред» Україні потрібно не прив’язуватись з року в рік до ціни на російський газ, а позбавити «Газпром» важелів впливу, що виникли внаслідок непрозорості в українському нафтогазовому секторі

Кілька років тому одна західна газета зобразила енергетичну політику Росії у вигляді красномовної карикатури: парад на Красній площі, на якому з-поміж військової техніки везе свою трубу «Газпром». Цей малюнок потім ще довго згадували брюссельські й вашингтонські чиновники, розповідаючи про використання Москвою енергетичної зброї.

В Україні ж головним показником у відносинах з Росією залишається ціна на газ – три магічні цифри, якими вимірюють як ефективність українських профільних міністрів, так і ступінь лояльності російського керівництва до конкретного українського прем’єра.

І коли сьогодні новоспечені опозиціонери, які нещодавно курсували між Києвом і Москвою з виглядом рятівників нації від наглої холодної смерті, жваво пророкують своїм наступникам невдачі на російському фронті, є привід розібратись, як уникнути чергових енергетичних засідок. Як зробити так, щоб у Києві, незважаючи на зміну всіх прем’єрських декорацій в Україні й президентських у Росії, перестали нарешті молитися на ті магічні три цифри, роздумуючи, коли вони перетнуть заповітну межу в 200 умовних одиниць. А зрозуміли: ціна на газ – це ціна непрозорості. Це ціна того, що в Україні досі відсутній ринок газу, а всі операції, пов’язані з ним, віддані на відкуп кільком монополістам. І якими б дружніми не здавалися Росії ті чи інші українські колеги, цифра із кожним роком лише зростатиме – доведено Лукашенком і Януковичем. Причому станеться це незалежно від того, виявиться Медвєдєв вдячним учнем Путіна чи «переводитиме» країни пострадянського простору на «європейські» ціни без прив’язки до управління українською ГТС та підземними сховищами, майбутнього членства України в НАТО і термінів базування російського ЧФ в Севастополі. І незалежно від того, чи залишиться в оновленій Енергетичній стратегії Росії, що якраз переробляється, пункт про «закріплення на внутрішніх енергетичних ринках зарубіжних країн, співволодіння мережею збуту енергоресурсів і об’єктами енергетичної інфраструктури в цих країнах» як одне з пріоритетних завдань.

Наведення порядку в енергетичній сфері – це справжній виклик для Юлії Тимошенко. Саме її позиція з приводу газових угод від 4 січня 2006 року і присутності в них «РосУкрЕнерго» була сприйнята впливовими західними чиновниками, незважаючи на їхнє особисте ставлення до екс-прем’єра. Ризикнемо припустити, що нещадна критика тих оборудок, яка лилася з вуст Юлії Володимирівни, стала поворотним моментом у сприйнятті Тимошенко в тих країнах Заходу, де більшість згадок про неї як прем’єра супроводжувалися лише епітетом «популістський». До речі, своє друге пришестя на прем’єрський пост ЮВТ теж почала з обіцянок перейти на прямі поставки газу без жодного «РосУкрЕнерго». Та є одна маленька проблема: чи схвалить такий перехід «Газпром»? Від нього, а не від Тимошенко буде передусім залежати доля сумнівного посередника.

Так чи інакше саме новому голові уряду доведеться зробити так, аби «Нафтогаз України», очолюваний лояльним до Юлії Володимирівни Олегом Дубиною, на резонні запити відомств та громадських організацій про кількість видобутого в Україні газу й нафти, обсяги сплачених податків та суму виручки для будь-якої європейської країни – не повідомляв: «інформація належить до комерційної таємниці» згідно з «нафтогазівським» же наказом №596 від 21 жовтня 2005 року. І щоб «Газпром» не шокував

звістками про корпоративний газовий борг у $5 млрд, який чомусь їде «гасити» представник уряду, хоча держава демонструє свою повну необізнаність.

З іншого боку, що можуть сьогодні відповісти у компанії, яка досі – вперше в історії – не може надати підтвердженого міжнародним

аудитом фінансового звіту ще за 2006 (!) рік, що, у свою чергу, є прямим наслідком непрозорості. У компанії, яка ніколи не робить публічними свої договори з постачальником газу, хоча у них напряму зачіпаються інтереси споживачів, а імпорт 55 млрд куб. м газу за ціною $180 за 1000 куб. м коштуватиме країні «всього-навсього» $9,9 млрд.

Так що Юлії Володимирівні, якщо вона дійсно рішуче налаштована раз і назавжди покінчити з сумнівними схемами, тіньовими доходами й постійними докорами євросоюзівських партнерів з приводу нетранспарентності в енергетиці, доведеться звернути увагу на ті зони непрозорості в українському нафтогазовому секторі, які змушують Україну з року в рік лише терпляче очікувати чергового вердикту «Газпрому», не маючи жодних важелів впливу на ситуацію.

Згідно з дослідженням про прозорість доходів у нафтогазовому секторі, проведеним Центром «Номос» за сприяння Фонду «Відродження», лише у газовому секторі таких зон близько п’ятнадцяти, майже стільки ж – у нафтовому. Одна з них – це ситуація, що склалась у країні з газом власного видобутку. Згідно з постановою НКРЕ, регламентована ціна реалізації становить 293 грн за 1000 куб. м (або ж $58). Якщо ж взяти до уваги те, що собівартість газу власного видобутку коливається від 30 до $60 за 1000 куб. м, то висновок напрошується лише один: за такої цінової політики досить складно говорити про якісь інвестиції у збільшення видобутку природного газу, про розробку нових джерел чи рентабельність газодобувних компаній.

Основні «нафтогазові» показники України

(2006 рік)

Видобуток:

• нафта: 4,5 млн. т.

• газ: 20,8 млрд.куб.м.

- Імпорт:

• нафта: 10,7 млн. т.

• газ: 57,0 млрд.куб.м

- Cпоживання:

• нафта: 14,2 млн. т.

• газ: 73,9 млрд.куб.м

- Транзит:

• нафта: 33,2 млн. т.

• газ: 128,5 млрд.куб.м

- Транспортна робота:

• нафта: 44,9 млн. т.

• газ: ~195 млрд. куб. м.

Із презентації дослідження «Прозорість доходів нафтогазового сектору України», проведеного Центром «Номос» за сприяння Фонду «Відродження»

Пікантність ситуації полягає у тому, що «дешевий» український газ перебуває у підземних сховищах разом із суттєво дорожчим «росукренергівським» та ще більш цінним «транзитним» (призначеним для транспортування до Європи). Зрозуміло, що такий мікс із трьох цінових параметрів – ідеальна знахідка для маніпуляцій. І, очевидно, зовсім недаремно євросоюзівські колеги, наскільки відомо «Главреду», неодноразово радили своїм українським партнерам розділити транзитні системи з розподільчими.

Не менш цікава ситуація і з видобутком нафти. Якщо порівняти цифри, які надають Держкомстат та, наприклад, Мінпаливенерго з цього приводу, то не складно виявити досить цікаві розбіжності у цифрах.

Причому, наголошує директор енергетичних програм Центру «Номос» Михайло Гончар, якщо в 2004 році похибка становила приблизно 8 тис. тонн, то в 2006-му – вже 117 (!). А 117 тисяч тонн нафти мовою грошей – це понад 200 млн грн, які можуть бути як віртуальними, так і такими, що осіли на чиїхось банківських рахунках. «Неврахована офіційно нафта використовується у тіньових схемах нелегальної нафтопереробки», – пояснює експерт. А про розміри тіньової переробки, у свою чергу, свідчать цифри, наведені на презентації дослідження про прозорість у нафтогазовому секторі екс-президентом «Укртранснафти» Олександром Тодійчуком. За його інформацією, в Україні на сьогодні діє близько 120 нелегальних нафтопереробних міні-заводів. Звісно, це не так багато, як на батьківщині так званих «самоварів» – Чечні, де півтори сотні таких «НПЗ» виявляють впродовж півроку. Проте вже сьогодні, стверджує експерт, Україна перетворилася на зливну яму нафтопродуктів з усього регіону. Наслідки цього процесу може відчути кожен власник авто – вони суттєво впливають на якість пального. З іншого боку, саме нелегальна нафтопереробка дозволяє певним чином пригальмовувати ріст цін на нафтопродукти й тримати їх на рівні нижчому, ніж середньоєвропейський. Ми недаремно згадали цей, можливо, дещо дріб’язковий на фоні гігантських махінацій в нафтогазовому секторі аспект: у сусідній Білорусі, через яку проходить не менша кількість трубопроводів, ніж по території України, випадки врізання у трубу є унікальними. Все завдяки тому, що згідно з тамтешнім законодавством, кожному потенційному крадієві загрожують серйозні терміни ув’язнення. До того ж, суттєво по-іншому поводить себе в таких ситуаціях міліція.

Інший надзвичайно важливий момент, який з року в рік вперто ігнорують у Києві, – облік газу, котрий надходить на територію України і потім транспортується у європейські країни. Навряд чи для когось є секретом, що кордони між Україною з одного боку та Росією і Білоруссю з іншого не оснащені газовимірювальними станціями та сучасними високоточними лічильниками. Обладнання ж, яке було встановлене на західних рубежах України за радянських часів, дає похибку від 0,5% до 2,5%. Здається, нічого страшного, проте навіть нескладний математичний розрахунок демонструє: піввідсотка за обсягів газу 200 млрд кубометрів на рік та ціні $180 за 1000 куб. м дорівнює 1 млрд куб. м чи $180 млн готівки, які в будь-яку хвилину можна списати на рахунок похибки. Причому йдеться про гроші, які завдяки подібному обладнанню абсолютно легально потрапляють до чиїхось кишень.

Відсутність сучасних лічильників на кордоні між Україною та Росією має й інший вимір: допоки існуватиме такий метод обліку, з Москви звучатимуть звинувачення з приводу того, що українці «тирять» газ, і, що найцікавіше, у Києві не зможуть аргументовано це заперечити. Крім того, поки східним кордоном для «Газпрому» буде західний кордон України, де він здає свій газ, для компаній Європейського Союзу Україна не вважатиметься окремим енергетичним суб’єктом. А якщо врахувати, що через Україну в ЄС надходить до 40% імпортованого газу, то не дивно, що ще в 2005 році Євросоюз виявив бажання профінансувати встановлення подібних лічильників на українсько-російському кордоні. Зокрема йшлося про дев’ять газовимірювальних станцій та чотири вузли для обліку нафти. Як стверджувала влітку минулого року єврокомісар з питань зовнішніх зв’язків Беніта Ферреро-Вальднер, «це дуже конкретний крок для підвищення транспарентності, надійності та безпеки поставок енергоносіїв та їхнього транзиту до ЄС». Проте не для всіх в Україні цей крок виявився таким же привабливим. Після появи у кріслі міністра палива й енергетики Юрія Бойка ці плани були суттєво підкориговані під приводом того, що такі «проекти мають бути самоокупними». Тож і виходить, що Чехія та Словаччина відповідне обладнання встановили на кордоні одне з одним через два роки після свого «розлучення», а Україна та Росія не можуть це зробити й через шістнадцять. А потім розповідають, хто у кого краде газ…