Так, пані прем'єр-міністр… Оксана Козак, «Главред» Кажуть, як рік зустрінеш, так його і проведеш. 2008-й – рік Щура, прем'єр Тимошенко зустріла практично на робочому місці: вже 2 січня вона зробила ряд резонансних заяв щодо стану НАК «Нафтогаз України», фактично оголосивши його банкрутом.

«Найбільша державна компанія, що володіє всією газотранспортною системою України, видобуває газ і постачає його населенню – на межі банкрутства, - заявила вона після бесіди з новим главою «Нафтогазу» Олегом Дубиною. – В підземних газосховищах, в яких, за твердженням представників колишнього уряду, нібито накопичено 30 мільярдів кубометрів газу, у «Нафтогазу» нуль ресурсів. А те, що в них закачано, належить сумнівним комерційним структурам. »

Загалом, розмови про фінансовий стан «Нафтогазу», про якісь комерційні структури (читай – «РосУкрЕнерго»), що прибрали до рук українські газосховища і контролюють українську ГТС, – тема далеко не нова, хоча й не втрачає актуальності. Особливо у вустах Юлії Володимирівни, для котрої «Нафтогаз» - «боксерська груша», краще за яку і не придумати. Зараз готується візит прем'єра Тимошенко до Москви.

Враховуючи такий початок року, можна тільки уявити, яким буде кінець – у виконанні Юлії Володимирівни. Минулий 2007-й (та й два попередні роки «помаранчевої» влади) дає для цього щедру поживу для роздумів.

Усі три роки буття Юлії Тимошенко на авансцені політичного життя країни можна охарактеризувати таким чином: логіка і ритм. Тільки їй властива логіка, що допомагає їй добиватися свого, хай і на короткій тактичній дистанції, і наростаючий ритм – не завжди їй підвладний, але яким вона, начебто, вже навчилася управляти, повертаючи обставини собі на користь.

Sturm und Drang («Буря і натиск»)

Мабуть, напевно ми ніколи не дізнаємося, якими методами Юлія Володимирівна добилася від Віктора Андрійовича свого призначення на прем'єрство в 2005-му. Хоча начебто все тоді виглядало більш ніж логічно: «помаранчева принцеса», «душа Майдану», що запалювала й надихала і сам цей Майдан, і кандидата в Президенти на подвиги на зразок штурму Адміністрації Президента Кучми. Потім, після перемоги та інавгурації Віктора Ющенка, виникла ніякова пауза з оголошенням кандидатури майбутнього прем'єра: називали три-чотири прізвища, серед яких була і Тимошенко, але – як одна з можливих, не єдина.

Далі слідував непублічний і приватний візит Юлії Володимирівни до Москви, де вона на якомусь сімейному святі зустрілася з Володимиром Путіним. І – несподівано, в аеропорту, перед відльотом до тієї ж Москви з офіційним президентським візитом, Віктор Ющенко оголосив її кандидатом на прем'єрство. Результат голосування за неї в Раді був тоді приголомшливий – 376 голосів «за»! Їй тоді аплодували друзі, явні й таємні вороги – всі, окрім, мабуть, найзапекліших супротивників.

Чим це закінчилося, пам'ятають усі: протистоянням практично з першого дня між «людьми» Президента (найяскравіший персонаж у цих боях – тоді секретар РНБОУ Петро Порошенко) і самої Тимошенко, назріваючим публічним конфліктом у «святому сімействі», переформатуванням переможної «помаранчевої» команди, частина якої перейшла на бік ЮВТ. Апогеєм став вересневий скандал, озвучений «держсекретарем» Олександром Зінченком, за яким відбулися відставки уряду Тимошенко і ряду високопоставлених представників оточення Президента.

Закінчився той рік пам'ятно: Юлія Тимошенко вийшла в прямий ефір. Апогеєм всього цього були її коментарі з приводу так званої «газової війни» з Росією, розв'язаної напередодні нового, 2006-го, коли прем'єром України став Юрій Єхануров – близький до Президента і «далекий» від Тимошенко.

Політичний 2006-й почався з відправки уряду Єханурова у відставку голосуванням у Верховній Раді: у цьому дійстві брала участь тодішня опозиція з ядром Партії регіонів і БЮТ. Мотивом, який підштовхнув БЮТ до такого кроку, був, звичайно ж, патріотизм та інтереси держави, а предметом – вже згадуваний «РосУкрЕнерго» і виставлені Росією ціни на газ. В. о. міністрів уряду Єханурова зуміли тоді, літаючи в новорічні дні між двома столицями, домовитися з Москвою про ціни.

Але осад від усього цього залишився і започаткував парламентську виборчу кампанію, що, набравши обертів, фінішувала в кінці березня.

БЮТ і Юлія Тимошенко провели цю кампанію під гаслом «Вибори народного прем'єра», «Наша Україна» - із закликами «Не зрадь Майдан». Результати кампанії відомі: БЮТ «неочікувано» набрав 22, 29%, «Наша Україна» - 13, 95%. За гласно-негласною угодою кандидатуру на прем'єра повинна була висувати та політична сила від коаліції, яка отримає найкращий електоральний результат (точно так, як це й сталося через рік, на дострокових виборах у 2007-му). Юлія Тимошенко тоді прем'єром так і не стала: при цьому вона не забула повторити звинувачення у віроломстві на адресу тих, кому «дуже не хочеться бачити її прем'єром».

Треба було створювати «помаранчеву» коаліцію, але як?! Усі пам'ятають, скільки тривав і наскільки драматично проходив процес переговорів, головною темою яких було: хто прем'єр, хто спікер, хто ще хтось, а по суті - хто в тій парламентсько-президентській республіці, що настала з 1 січня 2006-го, кермуватиме і хто кому по-справжньому зобов'язаний? Про те, що саме Юлія Тимошенко має стати прем'єром – «народним прем'єром», говорилося як упродовж всієї кампанії, так і довгий час після неї.

Результати коаліціади-2006 відомі: Олександр Мороз зробив крок «на упередження» і перейшов у «біло-блакитний» табір, отримавши навзамін спікерське крісло і створивши прецедент під назвою «золота акція» - прецедент, за якого той, хто має мало, отримує більш ніж багато. Було створено «антикризову» коаліцію з ПР, КПУ і СПУ, що висунула на прем'єрство Віктора Януковича. І Президент Віктор Ющенко вніс кандидатуру недавнього супротивника на виборах у ВР.

Зрозуміло, в «помаранчевому» таборі заговорили і навіть заволали про «зраду» - тему, яка стала хітом української політики. Голосніше за всіх виступала сама Юлія Тимошенко, що закликала Президента негайно розпустити парламент, який «не виражає волю виборців».

Тоді Віктор Ющенко не зважився на такий радикальний крок. Навпаки, він спробував порозумітися з «не своєю» коаліцією, запропонувавши всім підписати «Універсал національної єдності». Після дебатів і круглих столів Універсал підписав навіть Петро Симоненко, а ось Юлія Володимирівна геть відмовилася візувати цей документ. Вона заявила, що переходить в опозицію і не бажає мати нічого спільного з «кризовиками».

Частина «Нашої України», в якій на той час відбувалися свої «тектонічні» процеси, декларативно підтримала її. Вже тоді йшло до того, що НУ може розколотися: радикальна частина піде в опозицію, очолювану Юлією Тимошенко, а спокійніші та компромісні залишаться з Президентом у стані «між небом і землею» - між владою, що втілюється Кабміном, і опозицією імені Юлії Тимошенко.

2006-й закінчився тим, що навіть найупертіші «президентські» міністри - на зразок Юрія Луценка, подали у відставку. Буквально винесли з Кабміну Януковича Бориса Тарасюка – міністра закордонних справ, що вважається квотою Президента. З «президентських» залишився тільки міністр оборони Гриценко. І почалося відкрите і неприховане протистояння між Банковою і Кабміном – війна за повноваження, війна за право вирішального підпису тощо. З'явилися вето Президента на ряд законів, проекти яких писали в стінах уряду. Один із них – закон «Про Кабінет Міністрів».

А тим часом Юлія Тимошенко закликала «Нашу Україну» скріпити угоду про створення об'єднаної опозиції. Вона дуже добре бачила і знала, які непрості процеси захопили як Президента, так і його політичну силу. Вона мала намір стати лідером – поки хоч би цієї об'єднаної опозиції.

«Набої в цукровій оболонці»

Минулий, 2007-й, Юлія Тимошенко, що декларувала безкомпромісну опозиційність БЮТ, зустріла солідарним із «антикризовою» коаліцією голосуванням за подолання президентського вето на ряд законів. Ключовим у цьому голосуванні був той самий закон «Про Кабінет Міністрів» у редакції самого Кабміну Віктора Януковича, що закріплює результати політреформи і перекидає значну частину повноважень від Президента до коаліційного уряду.

Символічне голосування: у січні 2007-го Тимошенко, як і рік тому, мотивувала таке рішення фракції виключно національними інтересами - мовляв, щоб нарешті розставити крапки над «і» і підштовхнути Президента і «Нашу Україну» до якихось виразних рішень. Це в її вустах виглядало як стимулювання «помилкового суглоба», що утворився при переломі, до зрощення в цілісну кістку: мовляв, півгодини буде погано, натомість потім почнеться одужання.

«Півгодини» тривали близько трьох місяців, протягом яких війни між Кабміном і Президентом продовжувалися. І деякі далекоглядні народні депутати, в основному з бізнесового крила БЮТ, вирішили, що, мабуть, слід покидати «опозиційний» стан, наслідувати приклад Мороза і переходити в «конструктивну» більшість. Недалекоглядні ж «антикризовики», зокрема спікер Мороз, щосили заговорили про перспективи створення більшості в 300 голосів – за рахунок тих, що «прозріли»: мовляв, тоді нам не лише вето Президента не указ, але й зміни в Конституцію і багато що інше буде до снаги.

Юлія Володимирівна наростаюче тріумфування у ворожому таборі не коментувала, «зраду» своїх депутатів теж, а зайнялася комунальними тарифами. Вона зробила рейд по містах і селах України – вірніше, по міськрадах, де у неї була достатня кількість депутатів, і подекуди їй вдалося скасувати підвищення платежів.

Тепер можна було долучатися до головного тактичного завдання – організації дострокових виборів парламенту. Благо ґрунт для цього був більш ніж благодатний. У Раді не сьогодні-завтра буде конституційна більшість, про що Президента повідомляють кожен ранок. Бютівські «вотчини» оглянуто й ревізовано. «Зрадників» затавровано, а деяких навіть позбавлено депутатських мандатів (щоправда, тільки місцевих рад). Можна приступати до головного – операції «Розпуск парламенту».

Знову ж таки – напевно невідомо, що саме стало останньою краплею для Президента, який підписав 2 квітня 2007 року указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради V скликання. Проте легенда про вечірній візит Юлії Володимирівни, що потримала його за руку і сказала потрібні слова, пішла в люди: мовляв, бажання жінки, хай і з піврічним запізненням, було виконане. Те, що Президентові довелося видавати ще не один указ на цю тему – дрібниця, порівняно з поставленою Юлією Тимошенко метою. Так, вона вторила Президентові в тому, що «зрада і віроломство в політиці повинні бути покарані раз і назавжди», але…

Ще тоді, перед виборами, багато спостерігачів говорили, що дострокові вибори, по суті, потрібні тільки одній політичній силі – БЮТ, і особисто Юлії Володимирівні, що теж можна зрозуміти. Як-не-як, «животіти» в опозиції тривалий час – справа нервова і морочлива, до того ж гарантій, що своє опозиційне становище не переглянуть основні фінансові «донори» БЮТ, у Юлії Володимирівни все-таки не було. Значить, потрібно було діяти швидко і максимально ефективно: мета – повернути ситуацію на 180 градусів, обличчям до себе.

В ході дебатів і суперечок із приводу дострокових виборів БЮТ в союзі з «Нашою Україною» створив ще один прецедент української політики, який може використовуватися й надалі: складання мандатів 150 депутатами, тобто третиною парламенту, після чого ВР повинна вважатися неправомірною. Щоправда, президентські «лоєри» встигли оголосити, що у будь-якому разі все залежатиме від Президента: мовляв, розпускати парламент унаслідок відсутності в залі третини народних обранців – це його право, але не імператив, не обов'язок.

Солідарний результат із ВР депутатів БЮТ і «Нашої України» ніби припускав обов'язковий союз у парламенті майбутнього, VI скликання. Підставою для цього, за умовчанням, вважався опозиційний договір, підписаний на початку 2007-го. Саме на нього посилалися депутати утвореного згодом блоку «Наша Україна - Народна самооборона», що геть відмовлялися коментувати тему можливого союзу з Партією регіонів.

Юлія Тимошенко також розсудливо мовчала і багатозначно посміхалася: всі, хто тільки міг, вже сказали, що в цьому парламенті буде «тільки демократична коаліція», а це, знову таки, означало, що прем'єром повинна бути вона. Ну, насправді, не наступлять же «союзники» на чолі з Президентом на власні граблі знову.

Слід віддати належне: Юлія Тимошенко провела безпрецедентно успішну виборчу кампанію, написала програму «Український прорив», розставила по всій країні намети для збору думок народу з приводу нової Конституції. Вона підтвердила свою репутацію найкращого комунікатора та публічного політика. До того ж ця кампанія дала їй можливість відточити й підтвердити свій статус і образ харизмата: саме тоді були посіяні зерна майбутніх кампаній і публічно-кулуарних боїв за владу.

Результати дострокових виборів у вересні можна назвати посиленим і помноженим дежавю 2006-го як для БЮТ, так і для НУНС: БЮТ отримав понад 30% голосів виборців, НУНС – трохи більше як 14. Юлію Володимирівну, що спостерігала за ходом підрахунку голосів у готелі «Хайят», у ніч після виборів прилетіли привітати і №1 списку НУНС Юрій Луценко, і «тато» «Народної самооборони» Давид Жванія, і новоспечений, що подає надії лідер «Нашої України» В’ячеслав Кириленко. Величезні букети троянд із зрізаними шипами – ось подарунок, відповідь і обітниця як самій Юлії Володимирівні, так і очам із Банкової, що спостерігали за всім цим.

Стратагема №12: «Відвести вівцю легкою рукою»

Загальний тріумф дещо остудив Президент, який на наступний же після виборів день закликав «усіх переможців виборів» - і ПР, і КПУ зокрема, засісти за стіл переговорів із приводу формування майбутньої влади. Юлія Тимошенко вийшла тоді з Секретаріату Президента у супроводі Кириленка та Луценка. Вона зуміла упоратися з емоціями, що охопили її після почутого, і заявила, що у всьому згодна з Президентом: мовляв, і закон «Про Кабмін» треба переглянути, і місця у владі опозиції дати, і взагалі надати цій опозиції безпрецедентні права. Віктор Янукович, що з'явився у дверях Секретаріату п'ятьма хвилинами раніше, мав при цьому вигляд на подив спокійний і навіть утихомирений.

Кроком на упередження президентських ініціатив з боку Тимошенко було квапне підписання (перепідписання?) коаліційної угоди між НУНС і БЮТ в особі її самої та призначеного лідером «Нашої України» В’ячеславом Кириленком. Жест не залишився непоміченим ні самим Президентом і його «гвардією», ні частиною «нашоукраїнців», що ремствували проти такого «волюнтаризму» вождів.

Втім, сама Юлія Володимирівна і цього разу зробила безпрограшний крок: вона дала зрозуміти, що приймає під своє крило тих, кому спочатку було уготовано піти з перших ролей. Мова йде про того ж Луценка з «Самообороною» і, звичайно, «групу» Кириленка, лідерство якого в НСНУ лобіював глава Секретаріату Віктор Балога в надії, що «мавр зробить свою справу» й піде.

І на цей раз Юлія Тимошенко навряд чи мала ілюзії і надії, що прем'єрство дасться їй легко й без бою. Але, як зазначали ті, кому в різний час довелося з нею працювати, вона дуже швидко вчиться: вона зуміла винести уроки з коаліціади-2006 і повернути ситуацію на свою користь восени 2007-го. Причому зробити так, щоб поворот цей був остаточний – безпрограшний для неї самої і смертельний для союзників, які й досі опираються її планам.

Гласно таких виявилося небагато, хоча й достатньо для того, щоб «демократична» коаліція не народилася удруге. Це, в першу чергу, тоді секретар РНБОУ Іван Плющ, що пройшов за списками НУНС до парламенту. Голова Секретаріату Президента Віктор Балога, який на пару з Плющем підняли на сміх деякі передвиборні ініціативи Тимошенко, – наприклад, перехід на контрактну армію вже з 1 січня 2008 року і повернення втрачених вкладів Ощадбанку населенню в найкоротші терміни. Це Анатолій Гриценко, котрий також наполягав, що зробити те, що обіцяє Тимошенко в плані контрактної армії, – це те саме, що відмінити закон Ньютона. Це Юрій Єхануров – давній супротивник економічної політики Тимошенко і давній же прихильник Президента як в економічних, так і в політичних тактиках і стратегіях. Та інші.

У підсумку – семеро «нашоукраїнських» «непідписантів» коаліційної угоди поставили під загрозу створення коаліції БЮТ-НУНС з усіма очікуваними наслідками. Їх умовили, причому, кажуть, на Банковій, поставивши протилежній стороні – БЮТ, якісь умови. Так, після домовленостей, дебатів і рокіровок, унаслідок яких пост спікера отримав Арсеній Яценюк, а не В’ячеслав Кириленко, як замислювалося спочатку, була створена «коаліція-227». Упертий Іван Плющ так і не поставив свій підпис під коаліційною угодою. Що цікаво, про неучасть Юлії Тимошенко в президентських виборах 2010 року теж якось не згадувалося, хоча саме про це говорили впродовж всієї коаліціади-2007. Так само як і про нову Конституцію, яку Юлія Володимирівна мала намір писати всім світом. І про скасування «януковичського» закону «Про Кабмін».

«Справедливість є, за неї варто боротися!»

Але Юлії Володимирівні належало ще пройти чистилище Верховною Радою. Навряд чи вона не розуміла, що незважаючи ні на що, це буде нелегко. Так воно й вийшло: за її кандидатуру на пост прем'єра голосували тричі. Перші два рази сталися «технічні неполадки» з системою «Рада» і картками деяких, хто голосував.

Утретє було вирішено голосувати особисто – підняттям руки і голосом із місця. Все це транслювалося в прямому ефірі і записувалося на відеокамеру. Тимошенко зробила все можливе, щоб убезпечити себе від чергового конфузу з натисненням кнопок, але сама все ще не була упевнена в тому, що хтось все-таки дасть осічку. Не була вона також упевнена, що Юрій Єхануров, останньої миті умовлений голосувати за неї, в найостанніший момент не передумає.

Тому, вийшовши за процедурою на чергову доповідь кандидата в прем'єри, вона заявила – мовляв, з мужністю прийму будь-яке голосування. При цьому не забула згадати, хто саме так опирається її призначенню (не президент і Єхануров – Боже збав!) – ті, кому доведеться віддати все, що встигли узяти у держави. При цьому Юлія Володимирівна згадала держкомпанії «Нафтогаз» і «Енергоатом», а також шельфи Азовського і Чорного морів, віддані в розробку незрозуміло кому і незрозуміло ким…

Але на цей раз Юлія Тимошенко отримала бажане прем'єрство. Щоправда, з оголошенням Кабміну довелося трохи почекати. «Наша Україна» зробила черговий демарш проти деяких кандидатур міністрів, яких вніс Президент: Кременя на пост міністра освіти, Оніщука – на Мін’юст.

Юлія Володимирівна в цей конфлікт «Нашої України» з Президентом не втручалася – вона вичікувала. Втім, коли представляла Єханурова, не змогла відмовити собі в задоволенні «забути» про нього і представити новоспеченого міністра оборони як «великого знавця народного господарства», натякаючи, мабуть, на чималі земельні угіддя цього відомства.

Тоді ж, 18 грудня, коли було сформовано і оголошено другий уряд Юлії Тимошенко, вона виступила з телезверненням, яке називалося просто і зі смаком, – «Звернення до українського народу».

«Україна-Юля!..»

Нехитра пісенька, що виконується дівочим колективом стилю «співаючі труси» протягом усієї виборчої кампанії з рефреном «Україна - Юля», може, мабуть, стати темою-стратегією, гаслом діяльності Юлії Тимошенко на найближчий рік. Підтвердженням тому стало горезвісне телезвернення, яке, разом з обранням Тимошенко на пост прем'єра і оголошенням її Кабміну, одні спостерігачі назвали «початком нової політичної епохи» (Володимир Фесенко), інші – початком президентської виборчої кампанії-2010 (Віктор Небоженко).

«Я хочу, щоб ви позначили в календарі сьогоднішню дату, - сказала Юлія Тимошенко. – Це – той день, коли влада повертається обличчям до народу!.. Ми починаємо діяти, і, перш за все, я хочу прямого, без усіляких посередників, контакту з вами – з підприємцями, лікарями, працівниками охорони здоров'я, освіти, культури, науки, шахтарями, металургами…»

Мабуть, мали рацію й ті, й інші спостерігачі, що відзначили, що говорив не просто прем'єр-міністр (слово «технічний» навіть на думку нікому не спало), а харизмат, що претендує стати лідером нації і, мабуть, держави.

«Хаосу в країні більше не буде – буде порядок! – продовжувала вона. – Моя прем'єрська етика проста і зрозуміла: хто хоче працювати – працюватиме, хто збирається красти – відповідатиме. І все, альтернатив не існує! Я не наївна людина і знаю, що справжній порядок в країні не потрібний майже нікому, окрім самого народу України. І ми розуміємо, який колосальний опір чинитимуть нам корумповані структури, олігархічні групи, середня ланка саботуючої бюрократії, продажні експерти і політологи…»

Вона спробувала відразу відсікти «труби», по яких, як підказував їй досвід, можуть подати «отруєний газ». Але вона пішла далі, заявивши, що «добре проплачена дискредитація її уряду почалася вже сьогодні», тому вона звертається до людей не вірити «руйнівній пропаганді».

Вона заявила, що «у нас є стратегічна програма розвитку «Український прорив. Для людей, а не для політиків» - виборча програма БЮТ, яка ляже в основу діяльності її уряду.

«Усі рішення уряду базуватимуться виключно на національних інтересах!.. – говорила вона у зверненні. - Ми – єдина нація, єдиний народ, єдина країна! Нам нічого ділити! Ми повинні разом вирішувати завдання, які стоять сьогодні перед країною. Саме тому я закликаю всі політичні сили припинити розбрат, припинити блокування і бійки в парламенті, війни компроматів і взаємних образ. Нам не потрібні скандали – нам потрібна велика Україна!..»

Через десять днів було прийнято держбюджет-2008 – бюджет уряду Юлії Тимошенко. На засіданні Кабміну був присутній Президент Віктор Ющенко. В результаті бюджет був затверджений, і однією з провідних його статей була виплата вкладів Ощадбанку – те, що обіцяла Тимошенко під час виборчої кампанії. Замість запланованих раніше 750 мільйонів було закладено 2 мільярди гривень, частину з яких планувалося узяти від продажу землі (під що слід прийняти відповідні закони), частина – в рахунок боргу за комунальні платежі. Думку Президента, що висловлювалася впродовж півтора годин, було почуто тактично, але проігноровано стратегічно.

«Тимошенко потрібно виконати всього лише одну передвиборну обіцянку, - саркастично прокоментував почини Тимошенко колишній «директор парламенту» і колись симпатик, а зараз критик Юлії Тимошенко Олександр Волков. – Їй треба починати повертати заощадження буквально із завтрашнього дня. Поки її не зняли, вона повинна зробити хоч би одну виплату. Хай її знімуть – хоч в січні, в грудні, але вона зобов'язана це вирішити! І все, чудовий трамплін для президентства готовий! Віктор Андрійович не розуміє, в яку пастку він потрапив.

У останні дні минулого року Банкова піднесла Юлії Володимирівні пікантний подарунок: призначення регіоналки Раїси Богатирьової, близької до Ріната Ахметова, секретарем РНБОУ. Зарано проводити паралелі між цією подією і призначенням на ту ж посаду в 2005-му Петра Порошенка, який тоді мав великі сподівання на прем'єрське крісло і згодом став ворогом №1 для самої Тимошенко. Але обрання Богатирьової на роль противаги Тимошенко виглядає як єдино можливий для Банкової хід хоч якось компенсувати моральні й політичні втрати як для себе, так і для окремих осіб з Партії регіонів.

Синдром Нострадамуса

«З Новим роком і Різдвом Христовим! Ваші мрії здійсняться!» - посміхається з білбордів на новорічних вулицях Юлія Тимошенко. Так вона вітає українців зі святами, що настали. Загалом, ці білборди і не зникали нікуди впродовж вже двох років – мінявся тільки дизайн: то вона запевняла, що справедливість є, то обіцяла, що «весна переможе», то дякувала за підтримку. Вона була присутня завжди – нібито незалежно від виборів і дати голосування.

Цього разу вона досягла поставленої мети і стала прем'єром. Утім, Юлія Володимирівна завжди відрізнялася умінням залишати для себе досить широке поле для маневру. Як і рік, і два тому вона мала вибір для руху до головної мети: стане прем'єром – добре, не стане – ще краще. Адже, мабуть, ніхто не сумнівається, що мета у Юлії Володимирівни тепер одна – пост президента. Втім, вона ніколи цього й не приховувала, попри сором'язливе відхрещування від відомого телеролика про Нострадамуса, який нібито передрікав, що Україною дуже скоро правитиме жінка.

Так, виконавча влада – непоганий трамплін для ривка до інших висот, але, з іншого боку, стан економіки і господарства такий, що може прибити будь-який рейтинг, особливо якщо в цьому допоможуть. У такому становищі на президентство краще стартувати з майданчика лідера опозиції – це показав як приклад Віктора Ющенка в 2004-му, так і недавні електоральні успіхи самої Тимошенко. Тому, цілком можливо, Тимошенко сама зробить все можливе, щоб піти у відставку приблизно за рік до президентських виборів.

«Зараз стоїть дуже драматичне питання – дозволять їй політичні еліти отримати владу (у такому разі погодившись з тим, що Юлія Тимошенко буде авторитарним одноосібним лідером України, якщо називати речі своїми іменами), чи не дозволять», - сказав в інтерв'ю «Главреду» політолог Станіслав Белковський, що неодноразово підкреслював необхідність формування широкої коаліції на чолі з нейтральною фігурою і попереджав про небезпеку формування режиму муссолінієвського типу на чолі з Тимошенко.

Чи зможе Тимошенко здійснити обіцяний «Український прорив» і, будучи прем'єром, спробувати подолати системну кризу і провести хоч якісь реформи, на хвилину забувши про задоволення власних політичних амбіцій? Тим паче, що сьогодні, на відміну від 2005-го, у неї, як прем'єра, значно більше можливостей і повноважень, здобутих унаслідок політреформи? Скажімо так: «?..»