У полоні самоприниження Ігор Баранецький, для «Главреда» Переважна більшість українців завжди чимось незадоволені й не проти пожалітися на погане життя та заздрісно покивати убік успішніших сусідів. Народи й нації повністю відображають людську натуру: є щасливі й не дуже, а є й зовсім скривджені. Але, як відомо, «на скривджених воду возять».

Глибоко не вдаватимемося до аналізу української ментальності і як вона сформувалася. Але факт залишається фактом: попри повільний, але все ж таки прогрес, із року в рік, багато українців продовжують скаржитися на життя. 16 років життя в незалежній європейській країні без військових конфліктів, голоду та постійних стихійних лих аж ніяк не переконують українців у тому, що «нам не найгірше».

Складна історія, важка спадщина, сумні пісні… Ви вважаєте, ми найбідніші, такі, що самі постраждали в світі? Навіть якщо деякі історики-дослідники доводять, що це саме так, мені здається, це не предмет для гордості. Хоча якщо вважати, що бути першими з кінця багатьох рейтингів це досягнення…

Звичайно, молодь продовжуватиме виїжджати за кордон – доля людей похилого віку сумувати за минулим, а молоді прагнуть у майбутнє, до успіху й статків. І хіба збільшуватиметься народжуваність? Навіщо батькам поповнювати лави нещасної нації? Хто заздалегідь вважає себе невдахою (або кого в цьому постійно переконують), хто списує свої недоліки на інших і виправдовується перед самим собою та іншими за власні невдачі складним спадком – навряд чи колись досягне успіху. Лише нація, яка вірить у себе, має майбутнє. Корейці під час азіатської фінансової кризи масово понесли вклади в банки: підтримали державу, в яку вірили, і уникли обвалу ринку; японці й німці зазнали нищівної поразки в Другій світовій війні і тепер щосили інвестують в економіку колишніх переможців. Для багатьох американців предмет гордості така “Success story” – з низів та в еліту, «з грязі в князі». А ось протилежний приклад: британці люблять в пабі або за чашкою чаю пригадати минуле, «старі добрі часи Великої Британської імперії», тому й дещо потьмянішав яскравий імідж Великої Британії, затьмарили її успішніші сусіди. Благо британці це усвідомили. Велика Британія – на першому місці в світі за обсягом залучених іноземних інвестицій і на третьому - за загальним обсягом вкладених інвестицій в економіки інших країн.

Проте, як ми бачимо, для щастя зовсім не обов'язково бути першими. Досить бути унікальними, цінувати те, що у нас є, залишатися патріотами навіть в скрутну хвилину. Звичайно, приклад Швейцарії не зовсім доречний, але все-таки. У тій самій Швейцарії франкомовне населення пишається тим, що вони швейцарці й відрізняються від французів, німецькі швейцарці вважають себе дещо вищими за німців у сусідній Німеччині. Навряд чи хтось має право вважати себе кращим за інших, але цінувати свою спорідненість і самобутність, поважати свій народ і любити Батьківщину – це, поза сумнівом, гідність.

Вибирають друзів, а не родичів. Навіть якщо ви не зовсім задоволені своїм походженням, ніхто вам не забороняє зробити так, щоб ваш рід, і вашу країну почали поважали більше. Здатися і відректися – доля слабких. Але й для песимістів є в народі рецепт: «вивчати китайську та автомат Калашникова».

Тут не можна не торкнутися актуальної теми про визнання Голодомору. Повністю підтримую ряд вітчизняних журналістів, які в своїх публікаціях підкреслили, що тема Голодомору не повинна викликати жалю у світової громадськості, натомість на основі історичної пам'яті та гордості за предків згуртувати нашу націю сьогодні і в ім'я успішного майбутнього розвитку. Справді, незважаючи на геноцид, війни, постійний розподіл території, українці створили незалежну державу і не втягнулися в кровопролитні міжусобні війни. Звичайно, уважний читач відразу виставить вагомий контраргумент: перевибори минули давно, а новий уряд досі не працює, немає політичної стабільності, і політики та політтехнологи штучно поділили країну на два конкурентні табори. Проте, друзі, повірте – ми вийшли на принципово новий етап розвитку. Це прогрес: боротьба поступово переходить у виключно політичне поле, зброя – нормативно-правова, а в конкурентній боротьбі народжується істина і зміцнюється дух. Є надія, що й економіка не зменшуватиме темпів. Хоча без комплексної та ефективної загальнонаціональної стратегії розвитку, зокрема зовнішньоекономічної стратегії, важко кудись упевнено рухатися.

Ми – сильна нація. Нам би тільки світлу ідею та гарний стимул. Але, і на цю тему є хороший анекдот…

У мережі набув популярності періодичний огляд – порівняння всього світового населення з жителями маленького села з населенням 100 осіб. Дійсно, якщо населення планети узяти за 100% і представити у вигляді 100 людей, то можна з легкістю уявити, наприклад, рівень розподілу світового добробуту, письменності, расової та релігійної приналежності тощо. Згідно з дослідженням університету Вісконсіна, якби все світове населення становило 100 осіб, то: 18 людей не вміли б читати й писати, 17 – постійно потерпали б від недоїдання, 6 - володіли б 60% всього світового багатства і всі шестеро були б із США, лише один мав би вищу освіту і лише один мав би комп'ютер!

Навіть ці вибрані показники із більш як 30 порівнянь наштовхують на думку. Отже, якщо ви отримали диплом про вищу освіту (неважливо де), маєте комп'ютер (хоч якийсь) і вам вистачає грошей бодай на прожиття – вітаю, ви точно в першій десятці! Решта 90% населення світу можуть вам навіть позаздрити. То хіба ж у нас усе так погано?

У 2007 році Світовий інститут економічного розвитку при Університеті ООН опублікував рейтинг 20 найбільш заможних націй світу. На першому місці опинилися громадяни США, де проживає найбільша кількість доларових мільйонерів – 2,5 млн. людей. Разом з тим США – держава з одним із найвищих рівнів соціальної нерівності: 70% національного доходу сконцентровано в руках 10% населення. На другому місці – японці. Третя позиція у Великої Британії, четверта – Франція, а замикає першу п'ятірку Італія. Україна залишилася поза рейтингом. Але, підкріплюючи життєву істину, виявляється, не в грошах щастя.

Ось уже кілька років поспіль складають рейтинг найщасливіших націй світу. Для того, щоб виміряти щастя, команда британців із Лейстерського університету під керівництвом психоаналітика Едріана Уайта опитала 80 тисяч людей у 178 країнах світу і проаналізувала бази даних ЮНЕСКО, ПРООН, Всесвітньої організації охорони здоров'я та навіть звіти ЦРУ. Попри те, що кожен має власне уявлення про щастя, Уайт узяв за основу головні критерії комфортності існування людей - рівень забруднення навколишнього середовища, тривалість життя, доступність освіти й думку самих респондентів.

Найщасливішими регіонами світу виявилися Північна Америка та Європа. Перше місце за сукупністю різних складових формули щастя посіли жителі Данії. Слідом за ними йдуть швейцарці та австрійці. Замикають п'ятірку найщасливіших націй світу Ісландія (нещодавно визнана експертами ООН найпривабливішою для мешкання країною) і Багамські острови. США посідають 23-тє місце, обігнавши за рівнем щастя Німеччину, Францію, Італію. Велика Британія – на 41-му місці.

Самого науковця здивував той факт, що великі за населенням країни світу, перш за все в Азії, посіли в рейтингу щастя досить низькі місця (Китай - 82-ге, Японія - 90-те, Індія - 125-те). За його словами, у великих азіатських країнах у людей дуже розвинене відчуття колективізму, і багато досліджень зазвичай зараховують цей чинник до позитивних рис, що впливають на світогляд. Очевидно, що втручання колективу в особисте життя не дає можливості людям повністю розслабитися і отримувати від життя задоволення.

Росія (167-ме місце) та країни колишнього СРСР посідають місця в нижній частині рейтингу. Вище за всіх із колишніх радянських республік піднявся Узбекистан (80-те місце), а найщасливішою з "п'ятнадцяти сестер", згідно з результатами дослідження, визнана Молдова (175-те місце).

Згідно з дослідженням, найнещаснішими почуваються жителі африканських держав Бурунді, Зімбабве, Демократичної Республіки Конго. У п'ятірку найгірших, окрім згаданої вище Молдови, увійшла й Україна. Наша країна в рейтингу з 178 країн стала 174-ю, пропустивши вперед Росію, Грузію, Білорусь і навіть Судан, який роздирає громадянська війна і жителі якого не приховують свого тяжкого становища. Жителі посткомуністичних країн, переживши ломку старого режиму, досі не знайшли твердого ґрунту під ногами. Дослідники відзначають, що причина цього - не в економічному благополуччі, а у відсутності у громадян упевненості в завтрашньому дні. Дійсно, стабільність і впевненість у майбутньому відіграють часто провідну роль у формуванні відчуття щастя.

Цікаво, що результати дослідження щастя максимально збігаються з даними міжнародних досліджень про рівні медичного обслуговування, добробуту та доступу до базової освіти. На думку учених, це свідчить про те, що саме ці складові і є основними при визначенні громадянами комфортності свого існування. Тому державам, результати яких у рейтингу опинилися нижче очікуваного, слід звернути увагу на розвиток саме цих сфер діяльності.

У контексті статті варто також пригадати старий, але досить мудрий анекдот, який вже має цілий ряд варіацій (з міркувань політкоректності анекдот скорочено):

Підходіть син до Діда і питає:

- Діду! Хто такі Росіяни?

- Росіяни - то велика нація, наші сусіди, вони живуть у Росії, найбільшій країні світу.

- А хто такі Москалі?

- Москалі - то Росіяни, які живуть в Україні і будують нашу країну!..

- Татку, га татку, а хто такі Українці?

- Українці, це люди, котрі народилися в Україні, або хтось із їхніх родичів народився в Україні, але самі живуть в Америці, Австралії, Канаді, з жебраків вийшли в мільйонери, іноді пересилають нам гроші, зберегли та розвинули мову, культуру, совість. Завдяки їм називатись українцем - не соромно.

- А хто такі Хохли?

- А хохли, синку, - українці, які залишилися в Україні.

Напрошується такий висновок. Не варто принижуватися. Вище голову. Успішних – поважають, але не можна й зазнаватися. Навряд чи якійсь нації в світі подобається чути, що хтось є представником «нації обраних». Не люблять у світі й занадто себелюбних. Не дарма багато американців, приїжджаючи до Європи, видають себе за канадців – Канада нікому не загрожує й нікому нічого не нав'язує, залишаючись при цьому досить самодостатньою, відповідне і сприйняття громадян цієї країни.

Як мінімум, оптимістам легше й веселіше жити: адже головне в житті - не кількість прожитих років, а те, як ці роки прожито. То куди ж подівся молодецький запал і творча енергія українців? Навіть якщо, на перший погляд, може здатися, що пишатися нічим: «Маємо те, що маємо» (слова класика), - маємо ми не так вже й мало, а чого поки що немає, ще не пізно досягти.