Без вини винні Юлія Кім, журнал «Главред» Сьогодні в українських в'язницях сидять тисячі ні в чому не винних людей. Історія 28-річної донеччанки Світлани Зайцевої стала відомою громадськості завдяки Президентові.

Саме він нещодавно зажадав від Генеральної прокуратури притягти до відповідальності чиновників, винних у незаконному засудженні жінки за вбивство, якого вона не коїла. Щоправда, на думку правозахисників, для України це – далеко не винятковий випадок. На жаль, таких зайцевих у нас сьогодні – тисячі, й доки не зміниться система правосуддя в країні, кількість безневинно засуджених лише зростатиме.

Історія перша. Винні отримали заслужене покарання?

У 2001 році районний суд міста Макіївка засудив Світлану Зайцеву до семи років та шести місяців позбавлення волі за вбивство громадянина В. Доказів її вини, на думку судді, було достатньо – ще в процесі слідства Світлана в усьому зізналася. Та через деякий час Макіївська прокуратура затримала двох осіб, які після допиту «розкололися» і розповіли, що це вони убили В. Тоді прокуратура внесла подання про перегляд справи Зайцевої, жінку виправдали, і вона вийшла на свободу. Але в колонії Світлана підірвала здоров'я, і в 2006 році померла від туберкульозу, залишивши сиротами трьох дітей.

Якщо вірити звіту Генеральної прокуратури, усі винні вже покарані: прокурора, який підтримував звинувачення в суді, звільнили з органів (щоправда, зробили це лише після того, як справа отримала розголос), двоє його колег відбулися доганами, проти співробітників Макіївського райвідділу міліції порушено кримінальну справу за фактом перевищення службових повноважень. Словом, мундир від бруду відмили, перед Президентом відзвітували – можна працювати далі. Але адвокат сім'ї Зайцевої Сергій Салов прокуратурою досі не задоволений – а саме тим, що вона подала апеляцію на рішення суду про виплату сім'ї Зайцевої компенсації. «Понесли відповідальність ті, хто, як я вважаю, не має прямого стосунку до трагедії моїх підзахисних, – заявив він. – Виходить, що співробітницю прокуратури, яка прокоментувала намір цієї ж прокуратури оскаржити рішення суду, покарали просто за спілкування із пресою. Але ж суд був відкритий, і свою позицію представники прокуратури судові пояснювали, а також написали в самій апеляції. А позиція прокуратури залишається незмінною: караючи своїх співробітників доганами, вони водночас не погоджуються з тим, що повинні компенсувати збиток постраждалій сім'ї! Обласний прокурор, «роздаючи» догани підлеглим, також наполегливо замовчує те, як проходить пошук тих, хто «допоміг» Зайцевій опинитися у в'язниці. Залишається незрозумілим, за що все ж таки звільнили іншого співробітника прокуратури? Він особисто причетний до трагедії цієї сім'ї або не зміг розслідувати її справу, аби встановити винних?» Генпрокуратура ж у звіті про подану своїм відомством апеляцію мовчить, стверджуючи, що не погодився із рішенням суду про виплату компенсації лише другий відповідач у справі – Держказначейство.

Історія друга. Бомж-кілер

Другою жертвою правоохоронців Донецької області став Юрій Вередюк – бомж, який прославився після своєї смерті. Його звинуватили у вбивстві слов'янського журналіста Ігоря Александрова у2001 році. Практично всі колеги та знайомі були впевнені у професійній мотивації злочину, але слідство наполягало на своїй версії – Александрова убили помилково, замість нього жертвою мав стати адвокат, який мешкав по сусідству. Тут же знайшовся і вбивця – спитий чолов’яга із сусіднього Краматорська. Від початку було зрозуміло, що Вередюка «призначили» злочинцем. Оскільки вбивство резонансне, увага преси до нього «нездорова», то його потрібно щонайшвидше розкрити. У справі було безліч суперечностей, зокрема у свідченнях самого Вередюка, який навіть не міг до ладу сказати, скільки отримав грошей за виконане вбивство. Та й на роль кілера він не дуже підходив – маленький, немічний, за словами знайомих, і мухи не зачепить.

Юрій Вередюк помер у в'язниці, так і не дочекавшись звільнення. Виправдали його посмертно. Спершу вважали, що причиною смерті стала серцева недостатність, але пізніше співробітників міліції звинуватили в отруєнні Вередюка.

Історія третя. Смерть у блакитних тонах

Історія Руслана Антоника свого часу облетіла всю країну. Справа була гучною, по-перше, через те, що можливий убивця працював диктором-журналістом на НТН, по-друге, тому, що жертвою був зять радника Президента Кучми Анатолія Гальчинського, а по-третє, через певну пікантність обставин самого вбивства.

У травні 2001 року, пізно ввечері на алеях Маріїнського парку було вбито бізнесмена Т. Маріїнський парк – традиційне місце зустрічі геїв, і оперативники відразу ж почали відпрацьовувати «блакитну» версію і попутно затримувати місцеву публіку – завсідників парку. Так у Печерському РВВС опинився і Руслан Антоник, який вже наступного дня зізнався, що у нього був конфлікт із Т. (той нібито образливо прокоментував його сексуальну орієнтацію), а буквально через день міліціонери вже жваво рапортували про розкриття злочину. Вражаючі темпи роботи!

Тільки згодом з'ясувалося, як Антоника переконували написати явку з повинною, – після допиту в райвідділі у нього зафіксували черепно-мозкову травму і множинні удари. Алібі Руслана відкинули як неістотне, а головним свідком звинувачення став олігофрен, який неодноразово міняв свої свідчення. Та все ж суд засудив Антоника до 13 років позбавлення волі. Свого часу Віктор Ющенко вимагав переглянути цю справу, але вирок так і не змінили. Ось уже більше семи років колишній журналіст сидить в колонії строгого режиму.

Історія четверта. Жертви маніяка

Нещодавно справа так званого пологівського маніяка Сергія Ткача, якого звинувачують у вбивствах і зґвалтуваннях більше 40 жінок, була передана до суду. Але ще раніше стало відомо, що як мінімум вісім осіб уже відбувають покарання за злочини, у здійсненні яких зізнався слідству Ткач. Причому більшість із них сидять у колоніях вже не перший рік. «Главред» вже розповідав історію 14-річного жителя Пологів Якова Поповича, якого в 2002 році звинуватили у вбивстві та зґвалтуванні десятирічної сестри Яни. Після довгого і «плідного» спілкування з оперативниками, підліток написав явку з повинною, в якій зізнався у скоєнні злочину, однак розповісти подробиць вбивства, незважаючи на старання міліціонерів, так і не зміг. Якову призначили максимальне передбачене законом для неповнолітнього покарання – 15 років позбавлення волі. Підліток відбуває термін у колонії вже більше п'яти років.

Убивцю знайшли лише влітку 2005 року. Ось тоді і з'ясувалося, що за його злочини вже давно сидять інші люди. Причому вироки увійшли в законну силу – це означає, що вони пройшли всі судові інстанції, і ніхто зі служителів Феміди не насторожився, не зауважив у кримінальних справах нічого дивного. До речі, не виключено, що таких «непрямих» жертв «пологівського маніяка» значно більше - може, навіть хтось із них вже вийшов на свободу, відмотавши термін, а хтось «загнувся» в «зоні» від туберкульозу. Адже вбивця орудував в Україні з 1984-го –мало що могло трапитися за двадцять з гаком років!

Звичайно, незважаючи на зізнання серійного вбивці, тих, хто зараз мотає термін за його злочини, не можна назвати невинними без рішення суду. За законом, суд спершу має визнати вину Сергія Ткача. Тим часом очевидно, що Яків Попович і його товариші по нещастю невинні, та малоймовірно, щоб оперативники змусили Ткача узяти на себе провину за вже розкриті злочини, – їм це просто ні до чого. У такому разі, чому цим людям принаймні не змінити запобіжний захід на підписку про невиїзд? Але, найімовірніше, вони просидять за ґратами ще як мінімум рік – адже з огляду на кількість матеріалів, потерпілих і свідків судовий процес над «пологівським маніяком» закінчиться нескоро.

Переконатися у вірності прислів'я «від торби й від тюрми не зарікайся» дуже просто. Достатньо випадково потрапити в жорна вітчизняної каральної машини – опинитися недалеко від місця злочину, посваритися із жертвою напередодні вбивства тощо. І процес пішов. Зіставте вже описані справи з тим, що в Україні нечуваний для всіх цивілізованих країн відсоток розкритих злочинів – 80-90%! Навряд чи це свідчить про те, як добре працює наша міліція. Швидше навпаки. Скажімо, для України типово, коли практично всі обвинувальні висновки будуються на зізнаннях злочинця, хоча крім цього вони мають бути підкріплені об'єктивними доказами. Але «вибити» зізнання завжди простіше, ніж шукати реальні докази. І звинувачувати в цьому виключно нашу міліцію не завжди справедливо – просто у рядового слідчого в роботі не один десяток справ, і «копатися» у кожній не завжди вистачає часу.

Така сама ситуація – і в прокуратурі, і в судах. Ось чому судові вироки, як правило, практично дублюють обвинувальні висновки. Адже у судді, як і у слідчого, теж декілька сотень справ у роботі, і йому набагато простіше прийняти на віру висновки слідства, ніж спробувати розібратися в ситуації. Напевно, тому в Україні виправдувальний вирок – це щось зі сфери фантастики.

Поки в Україні не змінять системний підхід до роботи правоохоронців і не забудуть про відсоток розкриваності та про інші кількісні показники, кримінальні справи далі «заштовхуватимуть» до суду. Варто просто пригадати, що коли йдеться про людське життя і свободу, стахановський підхід явно недоречний. Розслідування навіть дрібної крадіжки – це робота, в якій неуважність або некомпетентність опера чи слідчого може коштувати іншій людині дуже дорого.

До речі

Україна входить у першу десятку в світі за кількістю ув’язнених на 100 тисяч осіб.

Україна посідає четверте місце після Росії, Туреччини і Румунії за кількістю скарг до Європейського суду з прав людини серед країн Європи.

Кожен суддя районного суду розглядає за рік понад 3 тисячі справ.

Українські суди виносять всього лише 0,3 відсотка виправдувальних вироків. Для порівняння: у Європі ця цифра сягає 40 відсотків

Коментар

Едуард Багіров, президент Міжнародної Ліги захисту прав українських громадян:

- Безневинно засуджені – це вже слідство. А причина, корінь зла – це тортури, фізичний, моральний тиск на підслідних. Ось у цьому основна проблема – людей змушують брати на себе провину за злочини, які вони не скоїли, у них «вибивають» свідчення. Якщо людину затримали, її вже не питають: «винен-не винен». Це як за часів НКВД: якщо затримали – значить, є за що. І людину вже по інерції засуджують. Вважається, якщо слідчі органи підписали обвинувальний висновок, провину наче доведено. Я не кажу, що наші правоохоронці навмисне звинувачують людей у тяжких злочинах. Просто у слідчих органів через величезну завантаженість не вистачає часу на добросовісне розслідування справи. Те ж саме і в судах. Наші суди щорічно виносять сотні тисяч рішень – при цьому декілька тисяч людей потрапляють до виправних установ невинними. Це мінімум. Я їжджу по СІЗО, в'язницях, колоніях, спілкуюся з людьми, вивчаю матеріали кримінальної справи – і дійшов висновку, що 20-25% кримінальних справ було розглянуто поверхнево, без достатнього вивчення матеріалів. У багатьох випадках людей можна назвати невинними у скоєнні злочинів, у яких їх звинувачують. Навіть якщо люди потім звертаються до апеляційних, касаційних інстанцій – це найчастіше марно. Ось таке замкнуте коло, і вирватися з нього не дуже важко. Це можливо хіба що за наявності великих грошей. Тоді можна найняти штат адвокатів, які виконають ту роботу, яку повинні були зробити слідчий, прокурор і суддя, – довести невинність людини. А якщо невинна людина не має грошей і звинувачується слідством у скоєнні злочину – вона стовідсотково сидітиме у в’язниці.