Дмитро Видрін: Еліти пожирають одна одну, звільняючи шлях творчим силам суспільства

Юрій Романенко, «Главред», 07.12.07 // 10:01

Протягом трьох років після Помаранчевої революції ми накопичили практично той самий баласт, який у нас був при Кучмі, - вважає політолог Дмитро Видрін.

В інтерв'ю «Главреду» він розповів про блискучі геоекономічні перспективи України, про користь дефрагментації влади і необхідність самоорганізації середнього класу та інтелектуального прошарку суспільства.

Нещодавно була чергова річниця Помаранчевої революції, на ваш погляд, чи була ця подія біфуркаційною, такою, що визначає майбутнє країни на довгострокову перспективу, чи це було проявом симптому, як російська революція 1905 року, таким собі рецидивом важкої соціальної хвороби, яку ще належить «вилікувати»?

По-перше, чесно кажучи, я не рефлексував із приводу революції, але, безумовно, це, як ви правильно назвали, було біфуркаційною подією. Пройшовши цю точку, ми залишили позаду одноосібне правління жорсткого і авторитарного типу. Я упевнений, що в Україні ще можливі всілякі рецидиви, спроби повернутися на цей шлях, але за великим рахунком повернення назад уже не буде.

По-друге, це була не лише біфуркація, але ще й катарсис очищення від цинізму, накопиченого за період існування режиму Кучми.

Був такий філософ Розанцев, так от колись він написав знамениту і вже забуту фразу про те, що «найбільше люди втомлюються від підлоти». Коли я йшов від Кучми, здається в 1997 році, будучи його радником, він мене запитав: «А чому ви йдете, чого вам не вистачає?». Я йому кажу: «Ви знаєте, я втомився». А він: «Від чого ж ви втомилися?», тоді я відповів: «Я втомився від підлоти».

Напевно, у кожної людини є критична межа, через яку складно переступити. Всі ми в душі трішки циніки — життя таке. Всі ми трішки прагматики, а цинізм і прагматизм у нашому розумінні - майже одне й те саме. Всі ми лукавимо в особистому житті, в бізнесі, але, мабуть, для кожного з нас є своя критична маса, рухатися з якою далі не можна. Революція була спробою скинути ось цю критичну масу і почати життя з чистого аркуша.

Тоді хтось давав собі та іншим обіцянки бути чеснішим, поряднішим, пристойнішим у політиці. Хтось, стоячи на Майдані, давав собі обіцянку бути чистішим у бізнесі, думаю, що були такі. Хтось давав клятву бути чеснішим в особистому житті. На Майдані вкладали шлюби, і, наскільки я знаю, майже всі вони, на жаль, скінчилися розлученнями, тому що, мабуть, їх укладали...

У стані емоційного афекту?..

Ні, ні, не афекту, а в такому піднесеному стані душі, який потім неможливо було підтримувати.

Я і мав на увазі позитивний афект.

Саме у позитивному сенсі, тому що зазвичай у нас афект розглядають у негативному плані, а це був саме позитивний афект. Тому революція дозволила трохи зняти накип. Знаєте, це коли час від часу кораблю доводиться заходити в порт, щоб зняти шар черепашок, що прилипли до дна. Але чудес не буває, корабель, що зняв абсолютно всіх черепашок, через певний час заростає ними знову. За два-три роки ми накопичили практично той же баласт, який у нас був при Кучмі. Можливо, він трішки видозмінився, можливо, ми отримали деяке щеплення від цього баласту, ймовірно, він наростатиме повільніше, але в моральному плані ми майже повернулися до початкового стану.

Ось ви спочатку сказали, що в 2004 році Україна позбулася одноосібного авторитарного правління. Вам не здається, що навзамін ми отримали багатолике авторитарне правління? Грубо кажучи, замість одного Кучми ми отримали цілий колектив «Леонідів Даниличів». Як наслідок, влада виявилася подрібненою на окремі фракції, що зберігають, проте, ту саму суть.

Роздробленість влади призводить не лише до кількісних, але й до якісних змін. Якщо владу подрібнити, то ці шматочки не складаються в єдине ціле, як у фільмі «Термінатор-2», коли крапельки знову складалися в поліцейського. У нашому випадку вони перетворюються на маленьких поліцейських. І в цьому є велике благо для суспільства.

Я недавно сперечався з одним мером одного з найбільших міст України, він каже, що ми неминуче прийдемо до авторитарного типу правління, тому що в країні потрібно буде якось забезпечувати порядок тощо. За його словами, в Україні порядку, починаючи з доріг і закінчуючи Кабінетом Міністрів, сьогодні абсолютно немає, тому неминуче з'явиться людина, яка буде затребувана для наведення цього порядку. На що я йому відповів, що для мене це далеко не факт, тому що я знаю історію інших країн, у тому числі й США. Свого часу Америка стояла приблизно перед таким самим вибором, і це чудово показано у фільмі «Банди Нью-Йорка», коли хаос охопив усе - від вулиць і доріг до конгресу. У них тоді були два шляхи вирішити ці проблеми: затребувати сильну особу — головного шерифа, і про це говорили багато американців сто п'ятдесят років тому, мовляв, давайте поставимо диктатора, який наведе лад. Або зробити тисячу диктаторів з місцевих шерифів, із місцевих мерів, які наведуть лад на своїх територіях. Як відомо, американці пішли другим шляхом, зберігши демократію.

Там, де влада роздроблена на тисячі елементів, є головне, що є стимулом і в економіці, і в політиці, - конкуренція. Коли в Америці переїздиш зі штату в штат, часто бачиш в одному гарні дороги, в іншому гірші. І зазвичай місцеві жителі кажуть, що тут, мабуть, скоро усунуть керівництво штату, тому що воно не змогло зробити таку ж гарну дорогу, як у сусідньому штаті. Коли є конкуренція, є можливість порівнювати, і є можливість шляхом порівняння виявляти неефективні ланки і видаляти їх. У цьому сила конкуренції.

Коли існує всього один суші-бар на весь Київ, вам здається, що суші там чудове. Але якщо в Києві побудують сто суші-барів, або хоч би десять, то ви вже знатимете, що ось у цьому барі хороше суші, але гірше, ніж у сусідньому. Аналогічно й у владі. Тому для мене роздроблення влади - це набуття нею іншої якості.

Дмитро Ігнатович, але ви погодитеся, напевно, що в Україні, на відміну від Америки, немає таких тепличних умов. Після війни за незалежність із Британією Америка була добре захищена від впливу ззовні, оскільки країни, що оточують її, були набагато слабкіші. Сучасна Україна перебуває під перехресним впливом відразу кількох великих геополітичних гравців, транснаціональних компаній, які за своєю потужністю багато в чому перевершують навіть багато країн? Тобто порівняння України з Америкою видається некоректним, чи я не маю рації?

Якщо порівнювати тепличність умов, то мені здається, що в Україні сьогодні вони набагато сприятливіші, ніж були в Штатах двісті або сто п'ятдесят років тому. Саме внаслідок того, що на нас впливають відразу кілька світових центрів, в Україні й виникли такі тепличні умови. Я не знаю жодної країни в світі, яка через своє геополітичне положення може отримувати, з одного боку, найдешевший у світі газ, а з іншого - гарантії незалежності, захищеності, теж найвищі в світі. З одного боку, є НАТО, що гарантує незалежність України у військовому відношенні, а з іншого боку, є Росія, яка продає нам газ, хай уже по 179,5 долара за тисячу кубометрів, але це найдешевша в світі ціна. Мені, навпаки, не подобається, що Україна перебуває в таких тепличних умовах. Було б краще, якби Україна була викинута на якийсь такий реальніший економічний і політичний полігон, де б відпрацьовувалися наші технології політичні, економічні, геополітичні не в тепличних, а в реальних світових умовах. Але поки що цього не відбувається.

Вам не здається, що саме ось ці глобальні тепличні умови закінчуються? Ми бачимо, як структуруються економічні, військово-політичні блоки, вони ніби починають поволі рухатися назустріч один одному. Саме у цьому плані ось така буферність, сірість України може дуже швидко закінчитися. Пригадаймо ситуацію з долею країн Центральної Європи після Першої світової війни. Як тільки Німеччина в 30-ті роки відійшла від шоку, вона почали «рубати» коридори назустріч вірогідному супротивникові, СРСР робив аналогічні кроки у відповідь. Простір, що зараз оточує Україну, починає швидко структуруватися, і звичний для нас стан «напівсуб’єктності» добігає логічного кінця.

І слава Богу. Тут багато що залежатиме від декількох процесів. Перший процес пов'язаний з інтеграцією або взаємною інтеграцією Росії у Європу. Зараз точаться жваві розмови про створення нових типів відносин між Росією і Європою, в рамках яких Росія може виявитися значно тіснішим партнером Європи, ніж можна собі уявити. РФ підписує документи про стратегічне партнерство з Євросоюзом. І в цьому плані Україна отримує унікальний шанс. Те, що ми не виявилися втягнутими ні в Росію, оскільки змогли вистояти проти російських спокус (ЄЕП), і те, що не виявилися втягнутими в Європу і встояли, навіть не зі своєї волі, проти певної сили тяжіння Європи, як це не зробили, наприклад, Румунія і Болгарія, дає нам додаткові шанси. Тому що якщо Росія і Європа стають тіснішими партнерами, тоді у нас виникає принципово нова можливість грати самостійну гру вже по відношенню до Європи і до Росії. Ми, на відміну від Болгарії, Румунії і Угорщини, більше зберегли свою промисловість, а їм довелося віддати її на відкуп європейським транснаціоналам. Ми, на відміну від Білорусі, значною мірою Казахстану і Туркменістану, зберегли свою інфраструктуру, свої надра, у тому числі й від російського капіталу.

Тому наша безвольна багатовекторна політика зрештою може виявитися виграшною. Через відсутність стратегії ми раптом опиняємося на піку найвигіднішої стратегії. Іноді бувають такі варіанти, коли відсутність стратегії виявляється найкращою стратегією. І раптом з’ясовується, що наша безвольність у геополітичному плані обертається можливістю мати свою власну геополітичну волю.

По-перше, мені здається, що Росія спробує зіграти (і я не знаю, чи вийде у неї ця гра, і це не мої проблеми і не наші проблеми, а проблеми Росії), в надглобальну гру. Її суть полягає в тому, щоб виступити центром континентального альянсу, який теоретично зможе об'єднати інтереси Китаю з інтересами Європи через російського перекладача. Тобто вони спробують узяти на себе гру, де Росія перекладає (виступає товмачем), інтереси Китаю, незрозумілі Європі, європейською мовою, точніше, на європейський економічний і політичний дискурс. Вийде у Росії, не вийде — я не знаю. Але Росія неминуче гратиме в цю гру.

У Росії вже є сильна проєвропейська еліта, її політичний клас вже уріс у Європу. Тому є маса свідоцтв. Особиста дружба політиків Росії і Європи, династичні шлюби, які укладають між дітьми російських олігархів і європейців, спільні банківські й навіть футбольні проекти, кодовані рахунки тощо. Але повторюю — це їхня проблема.

А ми в цій геополітичній грі дістали головне — величезний енергетичний передих, який Росія нам дала мимоволі. Ми зберегли свій потенціал: транзитний, інтелектуальний, особистих відносин. Але зараз нам треба розуміти, що цей передих закінчується, і за два-три роки Україна має завершити процес «обертання в лялечку» своєї незалежності. Зараз наша незалежність має лише політичний характер, тому потрібно зробити ще підпори енергетичні, інтелектуальні. Нам треба створювати новий конкурентоспроможний політичний клас, конкурентоспроможний не у внутрішньовидових боях в Україні, а в геополітичних боях з іншими. На це у нас є два-три роки.

Чому саме такий термін?

За два-три роки ми вийдемо на світові ціни на енергоносії. Максимум у нас є, можливо, чотири роки. Я зараз брав участь у багатьох конференціях, круглих столах, у тому числі й із російськими енергетиками за участю європейських спостерігачів і фахівців. Всі вони кажуть, що через 3-5 років ціни на енергоносії стануть світовими. Вони визначатимуться не шляхом політичних домовленостей Бойка та Міллера, Ющенка та Путіна, а шляхом котирувань на світових біржах - газових, нафтових, енергетичних. Так от, в принципі ми за два-три роки можемо стати незалежними енергетично. Більш того, підсадити Росію на енергетичну залежність.

Цікаво, яким чином?

В Україні сьогодні, якщо я не помиляюся, близько восьми тисяч законсервованих свердловин, газових і нафтових. Це були свердловини на тих родовищах, які було невигідно розробляти, коли ціни на газ були двадцять шість доларів за тисячу кубометрів, а ціни на нафту були тридцять вісім доларів за тонну. Тому ці родовища через їх нерентабельність і такі ціни були законсервовані і переписані на бабусь, дідусів тих людей, які видавали ліцензії. Сьогодні, якщо перевірити, з’ясується, що у нас купа пенсіонерів володіють нафтовими і газовими свердловинами. Хоча існує анекдот, коли питають: що потрібно для того, щоб бути щасливим? І відповідь: «Потрібно дуже рано вставати, дуже багато працювати, і мати нафтову свердловину». Так от, у нас є багато щасливих бабусь і дідусів, оскільки вони - власники законсервованої нафтової або газової свердловини. Ліцензії на ці свердловини закінчуються, тому що, коли видавалися, обмовлявся термін, за який повинні були б їх запустити в експлуатацію. А якщо цього не відбулося, то їх просто потрібно відбирати.

За оцінкою крупних міжнародних експертів, наприклад, професора і академіка Русбека Бісултанова, зараз терміново необхідно зробити верифікацію цих можливостей, повернути родовища ефективним власникам. Точніше кажучи, не повернути, а продати через тендери, і тоді Україна протягом двох років починає видобувати стільки газу, що зможе його продавати на експорт. Але експортувати не через труби, тому що у нас недостатньо розвинена мережа внутрішніх газопроводів, а потрібно на кожне родовище ставити електростанцію середньої потужності, щоб потім експортувати електроенергію на захід і до Росії.

На півдні Росії зараз колосальний брак електроенергії, оскільки там дуже швидкими темпами модернізується інфраструктура під зимову Олімпіаду в Сочі. Тепер уже Україна могла б підсадити Росію на енергетичну голку. За декілька років ми можемо не тільки зробити Україну повністю незалежною в енергетичному плані, але і зробити залежними від нас низку навколишніх країн. Втім, для цього потрібно не просто мати технічні й технологічні можливості, потрібна ще й еліта, здатна грати в такі складні ігри. Якби в Росії зараз була сильна еліта, вона могла б дуже багато навколишніх країн просто поставити на коліна.

Тобто ви вважаєте, що в Росії зараз слабка еліта?

Слабка, звичайно. Зараз у всьому світі слабка еліта. Так от, чому Росія не зіграла в сильні геополітичні ігри? Не було людей, які б її ресурсні можливості перетворювали б на геополітичні. І в Україні немає таких гравців, які б наші нові можливості перетворили на нові зовнішньополітичні дивіденди.

Дмитре Ігнатовичу, це ключове питання, насправді. Звідки з'являться нові гравці? Ми ж чудово розуміємо компрадорську суть сучасного правлячого класу в Україні. Безумовно, країна має безліч унікальних ресурсних можливостей, але, як правило, вони продаються задешево вітчизняним олігархам з подальшим перепродажем транснаціоналам.

Ось у цьому плані, я думаю, що все відбудеться таким же чином і з нафтогазовими свердловинами України. Наприклад, нещодавно компанія Shell придбала за триста сорок мільйонів доларів одне з родовищ в Україні. З одного боку, вона показує, наскільки насправді кепські справи у Shell, яка змушена заходити в Україну, що не є другим Кувейтом або Іраном. А з іншого, це демонструє реальний тренд - транснаціональні компанії заходять в Україну, перекуповуючи залишки інфраструктури і сировинних ресурсів, оскільки реально ділити в світі вже майже нічого. Звідси, по-перше, де ви бачите еліту нової якості? І наскільки велика вірогідність, що за цей короткий часовий лаг, який є у України, така еліта увійде до політичної системи і відбудує ефективну державу, здатну проводити… Хоч би ті ж тендери, про які ви говорили? Тобто проводити якусь усвідомлену стратегічну внутрішню і зовнішню політику?

У всьому світі існує два основні інститути, які є «фабриками зірок» для еліти. Є «фабрика зірок» місцевого рівня, і є «фабрика зірок» національного рівня – йдеться про місцеве самоврядування і парламент. Немає інших фабрик, де готуються національні еліти. Тому нам не потрібно нічого вигадувати, нам потрібно зробити ці інституції справжніми фабриками, які проводять еліти.

Але хто їх зробить? Якщо законодавче поле, виконавчу владу контролюють старі еліти?

Хто може зробити? Це зроблять закони, які ми повинні сьогодні прийняти. Зокрема, ми повинні завершити реформу місцевого самоврядування, щоб запустити самоорганізацію. Взагалі, це все зробить самоорганізація, тобто саме суспільство.

Але ж еліти не зацікавлені в цьому? Самоорганізація - це є перший крок до скасування їхнього контролю над грошима, ресурсами, суспільством, врешті-решт.

Як не зацікавлені? Регіони зацікавлені, наприклад, у тому, щоб усі рівні влади обиралися - і голови районів, і голови областей, умовно кажучи, губернатори. Це що, суперечить інтересам регіонів? Ні, не суперечить. У нас така система працювала на початку дев'яностих років, і вона показала високу ефективність. Усі сьогоднішні актори, що беруть участь у політиці, пройшли через чистилище місцевого самоврядування, коли обиралися губернатори, обиралися голови районів і так далі. Тому це перше, що потрібно відновити, і запустити наново механізм, який колись показав свою ефективність, але був штучно відкинутий спочатку Кравчуком, а потім і Кучмою.

Дмитре Ігнатовичу, але це ж вступає в суперечність із корінними інтересами крупних фінансово-промислових груп і їх політичними надбудовами у вигляді партій, представлених у парламенті? По суті, реалізація таких реформ руйнує їхню владу.

Або вони нас зламають, або суспільство поставить їх на службу собі. Їх не треба ламати, їх потрібно просто поставити собі на службу. Тут іншого варіанту немає. І друге. Нам потрібно створити парламент. У нас немає парламенту. У нас є пострадянська Верховна Рада.

Коли ви говорите «нам», хто цей суб'єкт?

Громадяни, ось ті люди, які зацікавлені жити в нормальній Україні. Жити нормально, працювати, робити нормальний бізнес і брати участь у творенні своєї власної долі. Ми сьогодні не беремо участі в творенні своєї долі як громадяни, тому що від нашого вибору нічого не залежить. Ми сьогодні не можемо вести нормальний бізнес, тому що вигідний бізнес у сьогоднішніх умовах не може бути не корупційним. Якщо ти йдеш у бізнес, ти маєш ніби внутрішньо дати підписку, що я готовий брати участь у протизаконних махінаціях. І ми виступаємо сьогодні ніби в троякій якості (ми з вами, принаймні): ми громадяни, ми маленькі бізнесмени на єдиному податку, і ми з вами експерти, які прораховують ризики і вигоди для України. Тому тільки місцеве самоврядування, і лише парламент замість пострадянської Верховної Ради. Ось ці два механізми, інших механізмів просто не бачу.

Дмитре Ігнатовичу, а ви вважаєте, що в рамках такої системи, яка знову-таки контролюється крупними олігархами, можна тихо, спокійно перевернути систему з голови на ноги? Поставлю питання інакше: вам не здається, що, в принципі, в Україні наступає радикальний етап політичної діяльності? Радикалізм починає проявлятися в нашому сьогоденні. Досить опинитися на дорогах Києва, щоб побачити, як починають звіріти водії, коли держава безсила навести елементарний порядок на дорогах, що приводить до розбірок між конкретними індивідуумами. У такій ситуації нормальна людина не може не відчувати безсилля, побачивши картини всеосяжного безладу, який охопив метастазами все суспільство. Це об'єктивно починає підштовхувати свідомих громадян у бік якихось радикальних дій.

І не тільки радикальних дій. Головне, що це підштовхує їх у бік системних дій, і починає вже відбуватися знизу, а не зверху. А знизу помітна структуризація самоорганізації суспільних ініціатив. За останній місяць я був три чи чотири рази в Криму, у тому числі й у Ялті, і побачив, як відбувається структуризація бізнесу в суспільстві. Ось в Ялті хочуть знищити ринок. Багато людей залишаються без роботи. Це люди, як правило, зрілого віку, після сорока п'яти років. У них через вік немає шансів влаштуватися на якусь іншу роботу. Як правило, вони мають вищу освіту, колись були лікарями, інженерами, але за десять років роботи на ринку втратили кваліфікацію. Так от, як це часто зараз буває, місцева адміністрація вирішила знищити ринок, а натомість побудувати мегамаркет. Дрібні торговці виступили із зустрічною пропозицією, мовляв, давайте ми за свої гроші створимо або мегацентр, або стилізований під місцеві традиції красивий базар з нальотом екзотики, але вже з цивілізованою інфраструктурою. Адміністрація не погодилася і спробувала свій проект пролобіювати в Києві через Кабмін.

Але коли вони приїхали в столицю, то побачили, що навколо Кабінету Міністрів стоять пікети кримчан-підприємців. Тим самим вони заблокували спробу місцевої бюрократії пролобіювати небезпечне, із їхньої точки зору, будівництво.

Це дуже показово, адже якщо раніше ринкові торговці просто покричали і розійшлися, то зараз вони вже знають, куди їхати, кого пікетувати, під якими гаслами, з якою ідеологією. Вони знають, як лобіювати свої інтереси не тільки в місцевих радах, але й у Верховній Раді.

І я упевнений, що рано чи пізно у нас з'явиться закон про лобіювання, і ці підприємці зможуть знаходити групи впливу в парламенті, будуть, вибачаюся, заносити гроші до парламенту, виступаючи відносно ФПГ конкурентами в лобіюванні законів. Для мене цей приклад є показовим сигналом про те, що у нас нарешті починає працювати самоорганізація.

Зараз вже йде розмова про створення асамблеї або альянсу позапарламентських партій, які зможуть поставити питання, які боїться порушити чинна ВР. Політична система не завжди може змінюватися зсередини, тому потрібно, щоб з боку хтось підказав напрям реформ. Ці процеси вже позначилися, ми просто їх не завжди помічаємо, але тектонічний процес пішов.

Завтра водій українських таксі робитиме те, що робить водій у Будапешті. Коли там влада підвищила ціну на бензин, а водії порахували, що влада заклала туди ще якусь свою додаткову дельту, вони узяли і на декілька днів заблокували Будапешт. І владі довелося задкувати, тобто, окрім самоорганізації, у нас немає іншого механізму зміни ситуації в Україні.

Хотілося б отримати від вас якусь оцінку тактичної і, якщо можливо, стратегічної гри основних політичних гравців. Якою буде ваша оцінка розкладів у рамках трикутника Партія регіонів — Тимошенко — «Наша Україна» і Президент, що стоїть за нею?

По-перше, ми не можемо сказати, хто переміг на сьогоднішній день, тому що ми спостерігаємо початок, а не кінець гри. А на першій хвилині футбольного тайму складно говорити, хто переміг.

Тому я й прошу, щоб ви дали тактичну оцінку цим подіям.

Я думаю, що тут можливі кілька сценаріїв розвитку подальших подій.

Я особисто знаю багато політиків і не бачу, чим відрізняється, умовно кажучи, кров «регіонала», від крові «бютівця» або «нашоукраїнця». Кров у них одного кольору, і рівень демократизму теж однаковий. Цей рівень демократизму забарвлений у всіх у них в кольори особистих інтересів. Так от, зараз б'ються не різні типи демократичних переконань, а різні типи сприйняття сучасного світу, різні світогляди. Одних я називаю — кратофагами (від «кратос», по-грецьки «влада». - Прим. «Главреда»), а інших — монетофагами. Одних живить влада, інших - гроші. Для одних усе, включно з грошима, є засобом для отримання влади. А для інших все, включно з владою, є засобом для отримання бізнесу. Хто переможе сьогодні, кратофаги чи монетофаги? Я не знаю. За однією функцією більше шансів у кратофагов — за функцією публічності.

Позначте, хто такі кратофаги і монетофаги стосовно реальних гравців?

Кратофаги в чистому вигляді — це верхівка блоку БЮТ і частина «Нашої України», а монетофаги — це практично повністю, майже повністю, за винятком декількох людей (двох-трьох осіб), Партія регіонів і приблизно половина «Нашої України». Решту я там не розглядаю, вони за рамками гри.

А Литвин теж за рамками гри чи він уже в грі?

Поки за рамками гри. Тому хто з них переможе, я не знаю. У одних більше грошей, тобто кулуарного ресурсу, у інших більше публічності, тобто ресурсу публічного, у тому числі й журналістської підтримки. Чому? Тому що кратофаги завжди більш публічні. Тим, хто прагне чистої влади, завжди легко грати в безкорисливість, ніж тому, хто прагне чистих грошей. Але по суті вони приблизно люди однакові. Хто переможе? Не знаю, але хто б не переміг, це буде піррова перемога для країни, тому що врешті-решт вони повинні не перемогти один одного, а заразити один одного.

ЗОО — зжеріть один одного?

Частково зжерти один одного, частково заразити один одного. Монетофаги вже розуміють, що країні потрібна конкуренція, і вони правила конкурентної боротьби в бізнесі почали насаджувати в політику. Це їх подвійна функція. Кратофаги розуміють, що потрібна політична воля, потрібна політична стратегія, і вони намагатимуться в цю конкуренцію вмонтувати елементи політичної стратегії і політичної волі. Тому для суспільства, відверто кажучи, ця боротьба буде дуже позитивною. У цій боротьбі вони, по-перше, значно знекровлять один одного, даючи можливість увійти новим елітам, зокрема від інтелектуальної частини суспільства і співтовариства. А головне, що вони заразять один одного, їх взаємні поля перетнуться. Умовно кажучи, в Україні завжди бореться «маточка» й «тичинка», які не розуміють, що вони деталі одного організму. Не було б маточки, не було б і тичинки.

Тому те, що сьогодні відбувається в країні, я вітаю, оскільки рано чи пізно маточка й тичинка знайдуть одне одного.

Дякую.

Версiя для друку