Ніч чекіста
По-перше, конфлікт набув рис відкритого політико-інформаційного протистояння, що, погодьтеся, не просто не властиво, а безпрецедентно для російської політичної системи.
По-друге, суспільству як самі сторони, так і окремі політики та експерти свідомо нав'язують думку про те, що даний конфлікт - це розкол усередині «чекістського співтовариства», що зовсім не відповідає дійсності. Конфлікти всередині чогось давно не існуючого неможливі в принципі.
По-третє, порушення закону з боку високих чиновників часто є лише приводом, а не причиною для кримінального переслідування. Скандал виявив відсутність єдності усередині так званих «пітерських силовиків» і показав, що протистояння між різними групами усередині президентського оточення є невід'ємним елементом політичного процесу в Росії.
Що залишилося від «корпорації силовиків» часів Радянського Союзу? Що складає основу російської політичної системи і на чому утримується стабільність країни? Хто суб'єкт і в чому полягають справжні причини конфлікту навколо арешту працівників Держнаркоконтролю? У цьому тексті ми спробуємо відповісти на означені питання.
Коротка історія конфлікту
Нагадаємо, що 2 жовтня ФСБ і Слідчий комітет затримали в аеропорту «Домодєдово» голову департаменту оперативного забезпечення Держнаркоконтролю (ФСКН) генерал-лейтенанта Олександра Бульбова та ще чотирьох офіцерів. Звинувачення затриманим висунуто за кількома статтями Кримінального кодексу - розголошення держтаємниці, зловживання і перевищення посадових повноважень, незаконна підприємницька діяльність, отримання крупного хабара, незаконне прослуховування телефонних переговорів.
9 жовтня голова Держнаркоконтролю Віктор Черкесов опублікував в «Комерсанті» статтю під назвою «Не можна допустити, щоб воїнів перетворили на торговців», у якій виклав свою версію конфлікту. До речі, автор тексту (якщо кому цікаво), як стверджують дуже інформовані джерела, – політолог Сергій Кургінян, автор ідеї – дружина Черкесова Наталія Чапліна (гендиректор ІА «Росбалт», куратор неофіційного медіа-холдингу Черкесова). Головна думка статті така: силовики як клас врятували Росію в 90-ті роки від суспільно-політичної кризи. На «силовому співтоваристві» тримається країна, і розкол усередині цього співтовариства загрожує небезпечними потрясіннями для держави.
У дусі статті Черкесова в газеті «Завтра» днями було опубліковано звернення ветеранів КДБ СРСР, підписане його колишнім головою, учасником путчу 1991 року Володимиром Крючковим і чотирма його колегами. Автори звернення вважають, що «чекістське співтовариство» – головна застава суспільної стабільності, і побоюються негативних наслідків «суперечностей окремих спецслужб».
10 жовтня Слідчий комітет поширив заяву про те, що «продовжить боротьбу зі злочинністю і корупцією, незважаючи на посади або відомства».
15 жовтня Генпрокуратура направила в Мосміськсуд касаційне подання з вимогою скасувати рішення про арешт Бульбова як необґрунтоване.
18 жовтня керівники ряду компаній, переслідуваних Держнаркоконтролем, провели прес-конференцію зі зверненням (яке підписали понад 90 підприємств і організацій) до керівництва СК і президента з вимогою провести антикорупційне розслідування щодо окремих представників ФСКН.
31 жовтня Московський міський суд довів обґрунтованість затримання працівників Держнаркоконтролю.
Слідство триває.
Реквієм по «корпорації чекістів»
З розпадом СРСР і крахом комуністичної ідеології пострадянські країни зіткнулися з проблемою пошуку і побудови нових основ політичної системи і державності.
Склався стереотип, що в Росії як правонаступниці Радянського Союзу базис системи становить така собі «корпорація силовиків», що є найбільш організованою групою з єдиними корпоративними цінностями та підходами в розв’язанні завдань, така собі самодостатня інституція, що забезпечує стабільність і керівництво процесами в країні (щось типу партійної номенклатури в УРСР, яка стала основою політичної еліти незалежної України). Думка про «чекістську диктатуру» в Росії значно зміцнилася (як усередині країни, так і за її межами) після того, як президентом РФ став Володимир Путін, нібито ставленик силовиків.
Аналіз подій і реальності 90-х років свідчить про зворотне - «корпорація силовиків» померла разом із розпадом Радянського Союзу (як на рівні інституції, так і на рівні силової еліти).
Основу радянської політичної системи складали КПРС і КДБ. КДБ був інструментом, що забезпечує могутність імперії. У нього був замовник – сама держава в особі КПРС. Після розвалу Союзу виявилося, що цей замовник зник. Борис Єльцин не довіряв силовикам і, прийшовши до влади, почав їх відтісняти. Власне, вся політика 90-х будувалася на тому, щоб знищити силову еліту, яка існувала на той час. За допомогою Олександра Коржакова (він став керівником особистої охорони Єльцина) був зачищений старий склад силовиків. Виняток становили хіба що дві людини. Євгеній Примаков, що посідав крісло керівника служби Зовнішньої розвідки Росії (з 1991-го по 1996 рік). І Микола Галушко, у минулому голова КДБ УРСР (1987-1991), який перебував на посаді керівника ФСБ за часів Єльцина всього лише півроку (вересень 1993-го - лютий 1994-го). Не пам'ятаю хто, але дуже точно помітив, що «втрати» генералітету у той час були більші, ніж під час Другої світової війни. Протягом восьми років, починаючи з 1991 року, змінилося дев'ять керівників ФСБ, а сама назва КДБ / ФСБ змінювалася шість разів.
Ніякої спадковості між представниками радянської силової еліти та еліти пострадянської Росії не було. На всі керівні пости в силових відомствах призначали нових людей, які вже не відчували себе частиною «корпорації силовиків». Разом з політиками і бізнесменами силовики, як дієвий інструмент, ставали членами тих або інших фінансово-політичних груп. Єдине, що почало об'єднувати різні силові відомства, - то це наявність силових ресурсів.
За великим рахунком, останній конфлікт силовиків і не силовиків був у 1996 році щодо президентських виборів. Олександр Коржаков як представник силовиків тоді вважав, що президентські вибори не треба проводити у встановлений законом термін, оскільки Єльцин дуже погано почувався і виступав за розробку альтернативного сценарію. Дочка Єльцина Тетяна Дьяченко та олігарх Борис Березовський - навпаки, що їх треба проводити із застосуванням політтехнологій. Лінія Коржакова зазнала поразки, і напередодні другого туру виборів його відправили у відставку, як і голову ФСБ Михайла Барсукова, що виступив тоді на його боці.
Якщо демократи першої хвилі неохоче йшли на контакт із силовиками, то зміцнілі до середини 90-х олігархи зрозуміли, що силові структури можуть бути ефективним інструментом у досягненні їхньої мети. Спочатку десятки тисяч фахівців розвідки і контррозвідки контролювали рундуки та крамниці. Потім вони стали потужним придатком у руках фінансово-політичних груп у боротьбі за велику власність. У цьому сенсі між Ігорем Сечіним і Романом Абрамовичем немає жодної різниці. Оскільки силові ресурси є як у силовиків, так і у цивільних. А в призначенні Путіна на пост президента, всупереч його чекістському походженню, ключову роль відіграли не силовики, а олігархи, близькі до «сім'ї» першого президента РФ (виходець із спецслужб - зовсім не означає ставленик силової еліти).
Основу політичної системи незалежної Росії складає не «корпорація силовиків», а політекономічні групи, що конкурують між собою. А стабільність країни утримується багато в чому за рахунок високих цін на енергоносії.
Скандал навколо арешту співробітників Держнаркоконтролю – це один із проявів давньої та постійної боротьби різних груп у президентському оточенні із застосуванням ресурсів силових відомств. В цьому випадку йдеться про 15-річне протистояння двох конкурентів, майстерних апаратних гравців - заступника голови президентської адміністрації, найвпливовішого помічника Путіна Ігоря Сечіна і начальника особистої охорони президента Віктора Золотова, – що досягло цією осінню свого апогею.
Як зароджувалася група «Сечіна - Патрушева» і група «Золотова - Черкесова»
Конкуренція між Ігорем Сечіним і Віктором Золотовим виникла ще на початку 90-х. Обидва вихідці з Санкт-Петербурга - Золотов тоді працював в охороні мера міста Анатолія Собчака, Сечін був помічником віце-мера Путіна – вже тоді розпочали боротьбу за вплив.
Золотов – виходець із 9-го головного управління КДБ СРСР, яке займалося охороною політичного керівництва СРСР. Сечін, усупереч поширеній думці, ніколи не працював у КДБ. Він закінчив філологічний факультет Ленінградського державного університету за фахом філолог-романіст - португальська і французька мови. Працював перекладачем в Анголі та Мозамбіку під прикриттям Головного розвідувального штабу СРСР (ГРУ), але це не має жодного стосунку до КДБ.
У 1998 році, з призначенням Путіна на пост голови ФСБ, а потім – прем'єра, «пітерський ешелон» практично всім складом в'їхав у велику політику. У 1999 році Золотов став керівником охорони прем'єра Путіна, а Сечін – головою Секретаріату прем'єра. У кожного з них склалася своя бізнес-стратегія. Так, Золотов будував відносини з бізнесменами, які були і залишаються близькими до так званої «сім'ї Єльцина», – насамперед це Роман Абрамович і Олег Дерипаска. Сечін, навпаки, почав вибудовувати свою власну бізнес-імперію, пов'язану з перебиранням контролю над деякими великими компаніями, головна з яких – «Роснефть».
Кожен з них, відповідно, в процесі обростав зв'язками, контактами, спілками, що оформилися згодом у групу впливу. Як правило, будь-яка ФПГ має три складові. Перша - лідер. Це людина, яка визначає всю стратегію групи і, безумовно, має доступ до президента. Друга - апаратний ресурс. Це чиновники, які де-юре можуть не залежати від лідера, але де-факто входити до складу групи. У ФПГ як неформальному союзі не вертикальні зв'язки (підпорядкування усередині інституту), а горизонтальні (приналежність до тієї або іншої групи) переважають. Третя - незалежні зовнішні фігури. Це ситуативні союзники, які можуть мати зиск на якомусь конкретному етапі або в якійсь конкретній ситуації від відносин з тією або іншою ФПГ. Процес становлення груп проявлявся в жорсткій боротьбі за пости в президентському оточенні.
Черкесов співпрацював із Золотовим ще в Петербурзі, займаючи впродовж 1993-1998 років посаду начальника Управління ФСБ у Санкт-Петербурзі. Згодом він теж перебрався до Москви, і в 1998 році став першим заступником керівника ФСБ Путіна. Паралельно заступником було призначено ще одного вихідецця з Санкт-Петербурга - Миколу Патрушева. Після переходу Путіна на пост прем'єра Патрушев, за підтримки Сечіна, став його наступником і очолив ФСБ. А Черкесова пересунули на малозначущу посаду повпреда президента в Північно-Західному федеральному окрузі (з травня 2000-го по березень 2003-го). Черкесов залишався незалежною фігурою, як і раніше підтримуючи гарні стосунки з багатьма впливовими фігурами, зокрема Золотовим.
Маятник перемог і поразок
Конкуренція вже ворогуючих груп Сечіна і Золотова, що цілком сформувалися, яскраво проявилася в справі ЮКОСа. Саме Сечін у 2003-2004 роках стояв за арештом Ходорковського. Тоді він зумів налагодити відносини, простіше кажучи, узяти під контроль, генпрокурора Володимира Устинова. Це була велика перемога для Сечіна, оскільки Генпрокуратура – це потужний ресурс, а сам Устинов мав реноме людини, здатної на рішучі дії. Пізніше вони навіть поріднилися – дочка Сечіна Інга вийшла заміж за сина Устинова Дмитра.
Золотов хотів запропонувати свій варіант вирішення проблеми ЮКОСа. Вважалося, що арешт Ходорковського не просто ударить по репутації Путіна на Заході, але й завдасть йому істотного збитку. Єдиний, хто так не вважав, був Сечін. І він мав рацію – критикуючи Путіна, Захід не вступався за Ходорковського і не «відлучив» Володимира Володимировича від «цивілізованого співтовариства». У розпал справи щодо ЮКОСа Золотов підключив одну з ключових фігур силового співтовариства Санкт-Петербурга, свого основного партнера часів пітерської кар'єри Романа Цепова. Останній очолював охоронне підприємство «Балтик-ескорт», що займалося, зокрема, охороною керівництва мерії Санкт-Петербурга. Пізніше Цепову вдалося пролобіювати кількох людей на значущі пости, наприклад, Андрія Новікова на посаду заступника міністра МВС (2005-2006).
Золотов попросив Цепова вийти на переговори з представниками ЮКОСа і дізнатися, чи є альтернативний сечінському варіант врегулювання справи. Цепов почав займатися пошуком цього варіанту. Проте у вересні 2004 року цого отруїли, і незабаром він помер. Слідство триває досі, але ніяких значущих результатів немає. Є підозри (і про це писали в багатьох пітерських ЗМІ), що його отруїли під час відвідин ФСБ Санкт-Петербурга, куди він зайшов попити чайку (щоправда, цього дня він ще відвідував міське управління МВС, де за мороженим вів бесіду з головою одного з управлінь). Після цього Золотов ЮКОСом більше не цікавився.
У 2003 році Путін, частково за ініціативою Черкесова, створив Держнаркоконтроль. До його складу передали оперативні відділення ліквідованої незабаром Податкової поліції, а також спеціалізовані антинаркотичні відділення МВС. Головна неофіційна мета Держнаркоконтролю, незважаючи на гучну назву, – зовсім не боротьба з обігом наркотиків, а прослуховування і збір делікатної інформації про ФСБ, МВС, Генпрокуратуру та особисто Сечіна. Держнаркоконтроль мав право офіційно (як і ФСБ, МВС, СК) прослуховувати підозрюваних у наркообігу. Заарештований Бульбов, що керував всього лише одним із відділень, де-факто був другим після Черкесова, оскільки саме він займався прослуховуванням. За допомогою матеріалів, зібраних Черкесовим, Золотов і Ко переконали Путіна звільнити Устинова з поста Генпрокурора в червні 2006 року (гучна справа про «Трьох китів»). Його перехід на посаду міністра юстиції – це істотне пониження. Пізніше відбулися і ряд знакових відставок в системі ФСБ. А новий генпрокурор – Юрій Чайка – креатура Абрамовича та Дерипаски, які в боротьбі з Сечіним порозумілися з групою Золотова.
Улітку цього року було створено ще одну структуру – Слідчий комітет (СК). Що істотно ослабило Генпрокуратуру, відібравши у неї головне «жало» - функції слідства, залишивши тільки функції нагляду. Голова СК – формально перший заступник генпрокурора, проте його кандидатуру вносить президент і призначає Рада Федерації.
Оскільки Золотов і Ко боролися проти ослаблення Генпрокуратури, між керівником СК Олександром Бастрикіним (товаришем Путіна по навчанню, старостою групи юридичного факультету Університету Санкт-Петербурга) і Сечіним виник ситуативний союз. Ще одним ситуативним союзником Сечіна став давній ворог Черкесова в управлінні ФСБ у Санкт-Петербурзі Олександр Бортников, нині голова Служби економічної безпеки ФСБ (СЕБ).
Таким чином, спільними зусиллями постійних і ситуативних союзників Сечіну вдалося ослабити Держнаркоконтроль, ліквідувавши систему прослуховування, і відновити деякі позиції після літньої поразки 2006 року, коли Устинова було звільнено з посади генпрокурора.
Яка у всьому цьому позиція президента? Одкровення Черкесова в «Комерсанті» президент розкритикував (назвав статтю «некоректною» і сказав, що такі публічні виступи можуть дозволити собі лише люди, які самі «бездоганні»). Але при цьому формально підвищив – Черкесов очолив створений Державний антинаркотичний комітет (ДАК) – по аналогії з Патрушевим, що очолює Національний антитерористичний комітет. Путін повівся як завжди - стратегічно жодній із груп не віддав переваги, зберіг баланс інтересів між основними гравцями. При цьому нікого не захистив – хто сильніший, той і правий. Така нейтральна позиція дозволяє зберігати президентові роль арбітра, а також уникнути остаточних рішень у середовищі «своїх», що Путін, судячи з усього, не дуже любить робити.
Виборы як каталізатор апаратних воєн
Очевидно, що загострення апаратних воєн у структурах російської влади обумовлене, крім особистої конкуренції, низкою чинників, пов'язаних із майбутньою зміною влади.
Чинник перший. Боротьба за наступника. У кожної зі сторін конфлікту є своя позиція щодо наступника. Золотов - Черкесов спочатку підтримували Дмитра Медвєдєва, потім – Сергія Іванова. Сечін і Ко завжди виступали проти цих кандидатур (через погані відносини, що склалися історично, між ними). Кандидатура Віктора Зубкова більш-менш влаштовує всі групи, і єдина з раніше обговорюваних, яка влаштовує Сечіна. Вважається, що нинішній прем'єр, як і Путін, займатиме рівновіддалену позицію від різних груп. Разом із Зубковим, як наступником для груп, можуть бути прийнятні й інші кандидатури, що дотримуються вказаного принципу.
Чинник другий. Путін як лідер виборчого списку «Єдиної Росії». Прийнявши рішення очолити виборчий список «Єдиної Росії», Путін вніс додаткову напругу у середовище й без того розгублених еліт. На перше місце тепер нібито виходять парламентські вибори, а потім вже президентські, хоча зовсім недавно все було навпаки. Нинішні еліти побоюються, що якась із правлячих груп або взагалі всі групи після виборів будуть відсунуті на узбіччя політичного процесу. Тим паче, що останні призначенці, зокрема Зубков - це вихідці не з тієї або іншої групи, а люди, яким Путін особисто довіряє.
Чинник третій. Кадровий. Конфлікт загострився через острах можливих кадрових перестановок у силових відомствах. Кожна з груп сподівається зберегти, а ще краще – підсилити свої позиції після виборів. Вже сьогодні навколо кількох кадрових позицій точиться боротьба. По-перше, за пост секретаря Ради безпеки. Засідання РБ, заплановане на 8 жовтня, де мали оголосити секретаря, через конфлікт силовиків перенесли на листопад. По-друге, за голову ФСБ. Разом з нинішнім головою ФСБ Патрушевим лунають й інші прізвища як можливих керівників. По-третє, за Слідчий комітет. Дискусії точаться навколо двох питань. Якими людьми він комплектуватиметься - ФСБ чи Генпрокуратури (іншими словами, «Сечіна - Патрушева» чи «Золотова - Черкесова»). А також з приводу реформи СК, у відання якого можуть бути передані ще й слідчі підрозділи МВС і Держнаркоконтролю.
Стабільна нестабільність
Нинішній конфлікт – дуже показовий для розуміння суті політичних процесів у Росії і дозволяє зробити кілька висновків, головні з яких:
- апаратні конфлікти усередині президентського оточення у міру наближення виборів наростатимуть, і це додатковий чинник нестабільності напередодні зміни влади в 2008 році;
- усунути ці конфлікти неможливо в принципі, оскільки конкуренція між різними фінансово-політичними групами – це і є суть російської політичної системи;
- апаратні розбірки всередині різних структур влади підміняють собою відсутність ефективних публічних майданчиків (парламент, незалежні ЗМІ, інші) і політичних інститутів у Росії (вибори, партії, громадянське суспільство, інші). Реальний суб'єкт політичного процесу сьогодні в Росії - потужні фінансово-політичні групи, на перетині інтересів яких виникає реальна політика. Роль президента в цій ситуації – це функція арбітра, який час від часу обмежує боротьбу конфліктуючих сторін більш-менш прийнятними рамками;
- декларована російська стабільність – це і є справжня нестабільність і хаос. На відміну від України, де, разом з публічними дискусіями і конфліктами між ключовими політичними гравцями, формується якась демократична традиція і дотримується якась демократична процедура (партії, що пройшли до парламенту і отримали на виборах навіть найменшу кількість голосів, не відсунуті від процесу; так само, як і прем'єром в принципі не може стати людина, що не має жодного стосунку до волевиявлення народу).
Звичайно, Росію не можна порівнювати з Україною (території несумірні, традиції державності й форми легітимації влади абсолютно різні). Неправильним, видається й підхід «що підходить одній країні, принесе успіх і іншій». Росія не повинна сліпо копіювати і наслідувати зразки європейських або інших країн. Проте не можна не помітити, що російська стабільність тримається на досить хитких, неінституційних засадах. А враховуючи масштаб влади в Росії і відсутність системи, що забезпечує безконфліктний процес її зміни, виникають великі сумніви щодо того, що транзит влади зразка 2008 року буде мирним.
