Інтелектуали і влада
Я далекий від смішного припущення, що проблеми має українська влада. У персональному плані вона процвітає. За останні 16 років різного роду українська бюрократія казково збагатилася. Однак лише матеріально. Натомість, якщо ми подивимо на якісний склад репрезентантів як виборної, так і виконавчої влади, то їх спраді важко зарахувати до представників так званих інтелектуалів. Навіть відкинувши сарказм, маю просто констатувати, що багато з найпомітніших політичних діячів та владоможців не те що не інтелектуали, а просто мають очевидні психічні відхилення чи проблеми з розвитком.
Може, тому їх так полюбляють запрошувати наші чесні телеканали – «дабы дурь каждого видна была». Однак ефект прямо протилежний – для більшості це сигнал про те, що можна бути ну зовсім вже обмеженою людиною, але стати успішним та плювати всяким там інтелектуалам в морду. Що і робиться.
Ще кілька каденцій тому кулуарами Львівської міської ради чергового демократичного скликання носили записку, нашкрябану одним із успішних депутатів та бізнесменів, з якої було видно, що той практично не вміє писати. І це у Львові! Він процвітає й сьогодні. А ми знущаємося над різними там «професорами». Яких, як виявила остання виборча кампанія, все більше. Мало було «професорів» Януковича та Зварича – ще й Тимошенко хтось у Вінниці підклав ту ж саму свиню. Чи, може, ну дуже вже хочеться бути тим славнозвісним «професором»?
Та облишмо смішні порахунки. Проблемою українського суспільства є те, що в нас дійсно інтелектуали та влада розійшлися настільки далеко, що виглядає – майже назавжди. Однак самої констатації правди замало. Інтелектуали у кожному суспільстві так само, як асенізатори, виконують певну функцію. Свого часу шведський письменник Мюрдаль попереджував: «Якщо вибухне Третя світова війна, то вина за це впаде на інтелектуалів, як на людей, які не змогли пробудити громадянської відповідальності».
Профанація інтелектуальності різного роду «професорами» – це один бік справи. Та перед світом у цілому та перед українським суспільством зокрема стоять виклики, які вимагають як зосередження, совісності, так і певної пасіонарності, тобто жертовності. А також інтелектуальних ресурсів. Натомість, дивлячись на обличчя бевзів, які в нас звуться політиками та постійно стирчать в екранах телевізорів, можна зробити висновок, що ми є просто «страной дураков».
Однак головним завданням інтелектуалів в Україні сьогодні є не стільки розумне облаштування країни, а її справедливе облаштування. Французький філософ Мішель Фуко сформулював це так: «Хто такий інтелектуал, якщо не той, хто працює над тим, щоб у інших совість не була занадто чистою?» Таким чином, інтелектуали, апелюючи до совісті як суспільства в цілому, так і окремих індивідів, наполягають на тому, що суспільство тому і є ним, що намагається облаштувати світ більш справедливо.
Натомість наші необтяжені совістю, однак звивні бізнесмени від політики та політики від бізнесу про це, здається, геть забули. Про що і свідчить вкрай цинічна популістська виборча кампанія, яка відбувається тільки в інтересах і так найбагатшої й і так владної верхівки суспільства.
Яка ж роль інтелектуала в цій ситуації, коли величезна частина суспільства розчарована егоїзмом та банкрутством більшості партій та обох таборів? Може, інтелектуал має бути «наставником чи «постачальником» думок щодо того чи іншого політичного вибору» (Фуко)? Не думаю. Кожна людина має вільну волю думати та вибирати. Чи маю я право на постійне запитання «за кого голосувати», тупо відповідати: «за того чи за іншого»? Не думаю. Однак інтелектуал повинен осмислювати конкретні ситуації та робити з них висновки принаймні для себе. Думати і зважувати публічно та незаангажовано. І разом з тим шукати шляхів донесення своєї позиції до загалу. В цьому сенсі інтелектуали мають вносити у процес політичного вибору хоча б елементи осмислення. Це і є та асенізація, яку повинен здійснювати інтелектуал. Він має протистояти тупому зомбуванню суспільства.
Та в нас інтелектуали якісь розгублені. Частина з них зашорена простацьким патріотизмом чи інтернаціоналізмом (у російському націоналістичному виконанні) – а тому бачучи, якого дебіла пропонують респектабельні націонал-демократичні чи інтернаціонал-авторитаристські партії (що кому до вподоби), не спромагаються навіть на простий діагноз чи хоча б вчасно кинуту фразу: «а король, між іншим, голий». Тому кожен бевзь врешті й сам починає вірити, що воно народний лідер чи провідник.
Отож, здається, на даному етапі головним завданням для інтелектуалів є асенізація.
