Ніно Катамадзе: «Я не вмію бути цивільним ідіотом» Ольга Годованець, журнал «Главред» Невдячна справа – описувати те, як співає Ніно Катамадзе. Так само невдячна справа – намагатися передати у друкованому тексті те, як вона говорить.

Описати словами вираз її обличчя, її гру руками, її рухи бровами й очима, губами, зрештою, усім тілом – справа ще кількох років навчання на літературних курсах низки провідних європейських університетів.

Ми зустрілися з Ніно у Києві, перед їхньою поїздкою до Криму. ...Втомлена, але говорить з вогнем. Її душевний стан, за власним зізнанням, завжди спокійний, але азарт, з яким Ніно спілкується!..

Ваші хлопці з гурту зараз відпочивають, а ви – продовжуєте працювати: кількагодинний візит до перукарні, де вам робили химерну зачіску, кілька інтерв’ю поспіль…

Ми завжди відпочиваємо на сцені, якщо чесно. Звільняємося від побутових історій і входимо в музику.

Ваша музика вражає своєю свободою. Для грузинів свобода – це що?

Це спів. Чесно. Тому що будь-яку іншу музику можна перенести на ноти, грузинський етнічний фольклор – це голос («креманчулі» називається), і його фізично не можливо перенести на ноти. Одну й ту ж пісню в одному домі можуть співати по-різному, хтось із гостей підспівує – і це вже інше виконання. І це – стан свободи.

Два роки тому нам довелося побувати в Грузії. Перше, що вразило, з одного боку – бідність, з другого – власна гідність кожної людини. У радянські часи грузинів теж безжально знищували. Як у нації збереглося те почуття людської гідності?

Від любові. Незважаючи на те, що ви відчули бідність, грузини в душі – величезні. Ви можете побачити дім, де живуть лише старі жінка й чоловік, у них може не бути на хліб, але вони з великою любов’ю запросять вас і нагодують своєю частиною. Я думаю, що бідність зміцнює людину, якщо є духовність, якщо це – православ’я. Це закон природи.

Ви кажете – православ’я? Грузинська автокефальна православна церква зародилася у ІІІ столітті. В Україні – з X століття, щоправда, останні кілька сотень років українське православ’я зазнає впливу чужої країни...

Ми ставимося до релігії, як до теми, а це – любов. Я відчуваю, що хотіла народитися саме в Грузії. Там Бог подарував нам усе – і море, і гори, і сонце, і зиму, і літо, і все-все-все. Людина – єдина істота, яка може оцінити природу (тварини гармонійно живуть із природою, у них проблем немає), а ми почали вигадувати запитання. Для чого запитання, коли є відповіді? Ми самі є відповіддю. Ми маємо побачити і прийняти, і все. Коли ти хочеш їсти, хіба запитуєш себе: вмієш чи не вмієш їсти? Ти хочеш – і приймаєш. Буває, ми ціле життя готуємося відповідати на запитання, на які не треба відповідати.

У мене був старший друг, Царство йому Небесне, йому було за 60, ось він мені сказав дуже просто: «Ніно, є дві дороги в житті – «я хочу» і «я люблю» – вибирай!». Коли ти вибираєш «любити», змінюються слова – ти не «хочеш», а «бажаєш». Хтось назве це грою, але дійсно ж, на світі живе багато слів, які ти вибираєш, є слова, які, наприклад, я взагалі не приймаю.

Які це слова?

(Сміється) Ми з приятелькою сьогодні навіть згадували їх. Я її запитую: «Як буде це слово – «невірний»? – «Який невірний?»

Я шукала слово «невірний» у глобальному контексті, у контексті війни. І я не знаю цього слова (cміється). Я забуваю його. Не хочу це слово з його значеннями, «історіями», знати. Для чого мені слова, які відповідають стану «не люблю»? Я не хочу слова «не любити», я хочу – «бажати», щоб співало.

А «політика» до якого табору слів належить? Як ви оцінюєте людей, які нею займаються?

Я почула по радіо дуже правильне визначення «політики». Людина розповідала про те, про що я думала, – що справжня погода залежить від людини. Що я маю на увазі? Раніше, у Радянському Союзі, люди видавалися принаймні щасливими, у них зсередини йшло не зло. Вони хоч і в «коробці» сиділи, але коли ти її відкривав, з неї не виходила чорнота. Зараз люди багато втрачають від того, що байдикують. Тоді не було такого, був якийсь процес. І краще процес, ніж чекати дива (яке існує насправді) просто так.

Так ось, цей чоловік, який виступав, фахівець із питань глобального потепління, казав, що запаси нафти закінчаться на землі у 2035 році, буде дуже дорого пересуватися на авто – люди почнуть інакше ходити, але вони стануть щасливішими. І додав: політики зараз стоять на чолі народу, вони нас ніби ведуть уперед, політики – як старці, а насправді вони мають просто виконати наші бажання. І це дійсно так. Усі, хто мав би зараз створювати для нас комфорт – справжній життєвий, духовний, – вони стали нашими татами і мамами, а це неправильно.

[«Як це сказати» – слова-паразити у її російській мові. Не тому, що грузинській співачці складно підібрати слово, а тому, що її слова відставали від її почуттів подуманого на сотні світлових років.]

Я гадаю, що будь-яка людина – політик, лікар, проста людина – усі мають один життєвий шлях у цьому світі.

Після того, як про вас дізнався великий світ, крім грузинської мови, яка є для вас рідною, ви більше говорите російською чи англійською?

Російською, бо я не знаю англійської. Мені дуже прикро… Ми хочемо видаватися розумнішими, робити щось, що зараз модно, стильно…

Ви хіба не йдете за модою?

Знаєте, я намагаюся не обігнати час і не вийти за межі гармонії. Уявляєте, якщо я вийду у шкіряних штанях і заспіваю свою пісню?! Я стільки стрибаю, бігаю на сцені, я маю бути вільна.

Якщо мій стан чорно-білий, я хочу одягнути таку ж сукню. Якщо я у Львівській опері, то хочу одягнути щось золотисте, тому що ті стіни на мене дивитимуться... Я навіть одягла під час свого виступу в оперному театрі у Львові до сукні рукавички. Пригадую, що зняла їх, бо стало незручно, жарко, а я хотіла щось грати, і тут відчула дискомфорт – я одягла їх знову. У Львові перші мої гастролі відбулися, коли мені виповнилося 6 років. Я була солісткою хору з 80-ти осіб. Чесно! Я була така маленька!!! У мене навіть є фотка.

...Мене впізнають люди, приносять квіти, і я просто щоразу «включаюсь» заново. Зараз мені пропонують робити один саунд-трек, у мене часто концерти, я там, всередині знаходжуся, я думаю музикою, думаю про музику, не можу думати про решту. Якщо думатиму про інше, то буду вбивцею, бо просто вбиватиму свої фрази.

[Тут доведеться дещо пояснити про  «вбивс¬¬тво фраз». Річ у тім, що манера співу Ніно Катамадзе не є класичною в джазовому розумінні, вона навіть далека від класичного модерну. Манера її співу – прислухатися до стану власної душі і промовляти, видавати голосом на-гора звуки, які складають впізнаваний стиль Ніно Катамадзе & Insight]

Як вам вдається чітко розме¬жовувати свої стани – внутрішній і зовнішнє сприйняття життя?

Не можу розмежовувати. Я не вмію бути цивільним ідіотом.

Якщо мені треба щось голосно сказати, бо бачу, повторюючи вдесяте, що мене таки не розуміють, але щоб про мене не сказали: вона божевільна... Ні, мені не наплювати, що про мене подумають, бо я не хочу нікого ображати. Для чого мені кричати?

Я сьогодні у vip-зоні аеропорту годину чекала свою валізку замість того, щоб залюбки побути  зі своїми хлопцями, з «мужиками» (м

ені краще за все з ними). А жінка, працівник аеропорту, так страшно на мене дивилася. Я їй кажу: «Не дивіться на мене так (сміється). Мені не потрібні ваші вигадані аргументи, мені потрібна моя валіза! Якщо ви не можете зараз сумку принести, то залиште її собі».

Ніно, скільки вам років? Я не маю на увазі рік вашого народження. Який ваш внутрішній вік?

Я не знаю. Є одна книжка про жінку, якій було 83 роки. Вона закохалася в дуже-дуже-дуже молодого чоловіка. Коли її запитували: «Скільки вам років?», вона відповідала: «Мені 17 і багато-багато місяців».

У мене всередині немає часу. Я відпустила хвилини і роки, радше вони мене відпустили, не тримають при собі.

[Звідкись біля столика з’явився офіціант. Уся наша розмова з Ніно відбувалася в одному ресторанчику в центрі столиці, на відкритому майданчику, у галасі клієнтів і в оточенні офіціантів, що поводились до непристойності флегматично.. Ніно усміхнено, але твердим голосом, спокійно запитала кістлявого юнака: «Можна каву чекати 20 хвилин і хліб – 15 хвилин? Я зараз піду туди». Малося на увазі – шукати менеджера закладу... Але ніхто нікуди не пішов. Думаю, це була б невдячна справа.]

Ніно, ви терпите хамство?

Ні, ну що ви! Добре, що я завжди зі своїми «мужиками», а то перша побігла б битися. Я жива людина, мені не потрібні вигадані тактики.

Ваше ім’я уже відоме світу. Якщо буде настрій, ви зможете знову заграти у підземному переході?

До чого тут настрій? Я коли йду переходом і там хтось грає, стаю поряд і співаю разом із ним. Яка проблема? (сміється). Я співаю, тому що це – моє життя. Я в жодному іншому стані не вмію жити так вільно. Я хочу співати так, щоб ніколи не доводилося розповідати про себе, щоб музика сама говорила за себе. Ось чого я хочу.

Розкажіть про мудрість ваших батьків, якою ви послуговуєтеся у житті?

Це моя улюблена історія. Мій тато Кукурі – ювелір. Він стільки часу сидить, працює, щось собі записує і ніколи не каже, що стомився.

Одного разу він подарував мені бумеранг із дерева, яке росте дуже-дуже високо в горах. Дав мені його і сказав: «Нехай завжди буде з тобою. Бо яке почуття ти відпускаєш і звільняєш зсередини, таке і повернеться до тебе. Пам’ятай про це».

Мама – це сама мудрість, які тут слова. Вона настільки добра. Пригадую, що там, де я народилася, де ми жили, вона завжди пекла багато хліба, щоб поділитися з людьми, які його не мали. Наш будинок стояв на перехресті (це моє улюблене місце, бо там, згори, я все життя бачила море), і в нас удома завжди була кімната для жебраків. Мама за ними доглядала, годувала, давала одяг і щоранку відпускала, проводжала їх.

Дуже важливе вміння – ділитися.

Але забіяка ви ще та, судячи з того, як відреагували на хамство офіціанта?

Я була страшенною хуліганкою. Я і зараз – хуліганка. Але у мене було таке дитинство до закінчення школи, що я досі в ньому живу, у тому своєму світі, настільки він досконалий. У мене була своя річка, я гралася з квітами, з рибками, у мене не було пластмасових іграшок. У мене жили ведмідь, олень, орел. У мене було все.

Відтоді, як Росія запровадила ембарго на грузинські товари, багато українців відмовилися купувати російські товари. На столах тепер стоїть грузинське вино, а в супермаркетах вони купують боржомі.

Не можна так ставитися. Коли ти засуджуєш, значить, ти береш участь. Якщо твоя участь недостойна, отже, ти зрадник. Це ж вигадана історія.

Гаразд, а як ви справляєтеся з образою?

З любов’ю. Коли є почуття оцієї справжньої любові – відповідь отримуєш лише таку.

Як бумеранг?..

Він такий смішний, цей бумеранг. Давайте будемо простими людьми. Коли мені виповнилося 25, батько мені сказав: «Все, Ніночко, закінчився твій вік знижок. Усе, що ти зараз проживеш, які випробовування матимеш на своїй дорозі, – це все відповіді на твої вчинки. Доведеться тобі самій відповідати за них».

Усе, що з нами відбувається, це все йде він нас. Я не настільки хороша, щоб мені не захотілося бути хорошою. І для мене найголовніше – хлопці з гурту: Гоча, Уча, Датучо (Гоча Кочеішвілі, Уча Гугунава та Давід Абуладзе), а також всі ті музиканти, з якими нам пощастило працювати.  Для мене важливо,   щоб всі вони були справж¬німи, тому що не я, яка співає музику, а музика, яка мене приймає. Наскільки ти відкритий і намагаєшся бути хорошим, настільки у тебе виходить добра музика. Тож бути справжнім – означає бути коханим.

Це складно…

Це цікаво. Це складно, але це правда.