Як я втратив своє місто
Тобто місто є, вулиці – ті ж самі, ті ж самі парки, ті ж каштани. Але щось у ньому не те. Щось у Києві, можливо, дуже непомітно для нас, змінилося. І ці зміни, так чи інакше, змінили обличчя колись «дуже», а зараз «просто» улюбленого міста.
Нині Київ – справді столиця держави, з усіма властивими атрибутами: автомобільними заторами, юрбами постійних й поденних приїжджих, розкішними готелями, лімузинами й вічним поспіхом. А зовсім недавно, якихось 15–16 років тому, Київ був просто містом, дещо провінційним порівняно зі «столицею нашої могутньої батьківщини», тихим і якимось добрим. Це дитяче відчуття міського затишку, що запам'яталося на все життя, зараз не дає до кінця прийняти факт життя в мегаполісі. Звісно, можна щодуху лаяти всіх без винятку забудовників, які зводять скляні 25-поверхові акваріуми, маршрутників, що ще вчора кермували тракторами, таксистів на роздовбаних «копійках», які окупували київські дороги. Можна нескінченно довго вислуховувати контраргументи, мовляв, «де б ви були без цих таксі й маршруток, без будівельників, кур'єрів, охоронців і чергових, продавців, двірників, вантажників?», і так само безконечно заперечувати або погоджуватися.
При цьому найпалкіші сперечальники згодні з одним: Київ – місто для киян, а Столиця – місто для всіх. Щоправда, дуже важко провести цю риску, яка відокрем¬лює своє середовище від «чужого». Цей поділ, до речі, все частіше з'являється в головах корінних мешканців міста, ось лише місця для «свого міста» залишається все менше й менше, Столиця розростається, а Київ непомітно перебирається з вулиць і площ у думки, почуття й спогади.
Цікаво, що не так вже й давно, років із п'ять тому, ніхто зі знайомих киян навіть і подумати не міг про те, щоб проміняти міське життя на передмістя або переїхати, скажімо, до Одеси чи Харкова. І не тому, що там нічого робити, нудно жити, немає роботи, а тому, що, незважаючи на зовнішню апатію, більшість киян – патріоти свого міста. Зараз же відчуття дискомфорту від постійного перебування в гігантському білчиному колесі не полишає дуже багатьох із тих, хто зовсім недавно був готовий до хрипоти доводити, що його місто – найкраще, найкрасивіше і найулюбленіше. Дивно чути від сусіда, людини, що прожила в Києві понад 50 років, точнісінько таку ж фразу, як і від родички, яка вперше приїхала в місто у якихось термінових справах: «спека, юрби людей, море машин, нічого не зрозуміло й дуже страшно». Сусід збирається продавати квартиру. За отримані гроші хоче купити собі таку ж «хрущовку» в Ірпені. Мінус один.
Усе-таки Київ, як і більшість інших харизматичних міст, які мають власний характер, – це не скупчення будинків і доріг. Це насамперед люди, завдяки яким місто стало таким, яким ми його бачили й любили в «достоличний» період, і ті, кому можна сказати «спасибі» за те, на що перетворився Київ зараз. Цікаво, що всі київські мери – некорінні кияни. Не обговорюватимемо достоїнства й недоліки когось конкретно, але все-таки ці люди приймають рішення, які впливають на життя чужого для них міста. Яким би талановитим і досвідченим не був сторонній керівник, він ніколи не зможе відчути те, що відчувають кияни, коли на місці їхніх улюблених парків і скверів виростають бізнес-центри. Жоден мер, якщо він не корінний киянин, не зрозуміє тієї відрази, яку відчувають мешканці столиці, споглядаючи потворні архітектурні викрутаси, які виростають в історичних районах міста.
Ви можете уявити Одесу без Привозу, Дерибасівської, Молдаванки? Париж – без вежі Ейфеля або ж Лос-Анджелес – без пальмових бульварів? Навряд чи. А ось відмахнутися чи байдуже відхреститися від забудови дніпровських схилів, від вічно ремонтованого «шоколадного» будинку, від будиночків на Подолі, які розсипаються на очах, – це можна. Не сказати, що це нікого не хвилює, але – «а що ми можемо»? Від цієї безпорадності й утікають кияни, переїжджаючи в столичні передмістя, – зовсім відірватися від міста багатьом не вдається, тож утікають і вже збоку спостерігають, як зникає Київ – «той самий», перетворюючись на «який вже є».
Мине ще років 10, можливо 20, і основу київського населення становитиме люд приїжджий, набагато менш романтично налаштований щодо міста. Та й місто ще більше зміниться, підлаштовуючись під своїх мешканців, – стане жорсткішим, вищим, стрімкішим. Остаточно заросте скляною шкірою, залишивши лише невеликі зелені острівці – не для відпочинку, а лише як елемент дизайну біля елітних готелів і житлових комплексів. І так само, як зараз, ми з ностальгічними нотками в голосі розповідатимемо гостям столиці: «Ось раніше Київ був – це так!». Ми втрачаємо Місто, отримуючи натомість безлику Столицю, місто-годівницю, яким уже не вихвалятимешся перед гостями. А хочеться ж!
